Глава 2.

Академія зсередини нагадувала шлунок гігантського, дуже старого і дуже злого кам’яного монстра, який понад усе любив гострі кути та напівтемряву.
​Кайрен ішов нескінченними коридорами, намагаючись орієнтуватися за навігаційною картою, що тьмяно світилася на його вступному жетоні. Кожен крок тут відлунював від високих склепінь так гучно, ніби бив у барабан. Замість звичних ламп на стінах горіли смолоскипи з холодним, фіолетовим полум'ям, яке не давало тепла, але відкидало на підлогу довгі, покручені тіні. Іноді Кайрену здавалося, що тіні рухаються самі по собі, незалежно від їхніх власних тіл.
​Поруч нервово дріботів Торік. Його здатність генерувати слова в стані стресу виявилася феноменальною.
​— Ні, ти бачив той міст? Він тримався на чесному слові і якійсь іржавій магії! — тараторив рудий, постійно озираючись через плече. — А цей запах? Пахне так, ніби тут тисячу років палили старі шкарпетки впереміш із сіркою.
​— Дихай ротом, — похмуро порадив Кайрен, уважно вдивляючись у темряву попереду.
​Поки вони йшли до свого гуртожитку, назустріч траплялися інші студенти, і з кожним новим обличчям (якщо це можна було назвати обличчям) надія Кайрена на нормальне навчання танула, як лід у кратері вулкана.
​Ось повз них, важко гупаючи, пройшла компанія старшокурсників. Один із них мав шкіру, схожу на кору обгорілого дерева, а з-під коміра вибивався тонкий струмінь чорного диму. Інший, з абсолютно чорними очима без білків, просто плив над підлогою, не торкаючись каменю ногами.
​Один із цих "ветеранів" різко загальмував, навмисно врізавшись плечем у Кайрена. Удар був такої сили, що хлопець ледь не відлетів у стіну.
​— З дороги, свіже м'ясо, — прогарчав старшокурсник. З  рота разом зі словами вилетіли дрібні іскри, які боляче обпекли Кайрену щоку. — Дивись під ноги, поки мій дракон не відгриз тобі голову.
​Кайрен мимоволі стиснув кулаки, відчуваючи, як у грудях закипає гаряча, безсила злість. Він хотів відповісти. Дуже хотів. Але холодний розум нагадав, що в нього навіть зброї немає, не кажучи вже про магію.
​— Головне — зберігати оптимізм, — нервово пискнув Торік, відтягуючи Кайрена за рукав подалі від компанії, яка вже реготала їм услід. — Може, це в них таке місцеве ласкаве привітання. Наче «добрий день», тільки з іскрами в обличчя і загрозою смерті.
​— Заткнись, Торіку, — видихнув Кайрен, розтираючи забите плече.
​— Мовчу. Ані слова......Але погодься, що порівняно з тим хлопцем із щупальцями замість волосся, якого ми бачили біля сходів, цей був майже симпатичним.
​Чим глибше вони спускалися в північне крило, тим важчим ставало повітря. Сектор Обсидіану, де мали жити першокурсники, виглядав не як студентський гуртожиток, а як елітна в'язниця суворого режиму. Замість дверей до кімнат темніли чорні арки, обплетені якимось космічним плющем, що ледь помітно пульсував у такт серцебиттю. Де-не-де на підлозі лишалися вологі, слизькі сліди від студентів інших рас.
​Переступаючи через калюжу зеленого слизу, що підозріло пузирилася, Торік знову не витримав:
— Головне — зберігати оптимізм. Зате тут ніхто не скаржиться на сухість шкіри. Просто рай для косметологів.
​Кайрен нічого не відповів. Погляд полинув до кінця довгого коридору, де знаходилося місце їхнього збору — кругла зала, освітлена тьмяним світлом кристалів.
​Вони були на місці.
​Біля масивних, оббитих залізом дверей до спільної вітальні вже стояла частина їхньої групи. Вірея Соларіс ідеально рівно тримала спину, ніби арматуру проковтнула, і з легкою зневагою розглядала стіни. Трохи віддалік, спершись на кам'яну колону, завмер Рейнар — як завжди, відсторонений і занурений у власну темряву. Поруч із ним височів худий, довготелесий Зіірі, який з абсолютно незворушним виглядом тицяв пальцем у якусь багатоніжку, що повзла по стіні, вочевидь, вивчаючи її реакцію на біль.
​Але всю увагу Кайрена привернула інша фігура.

​У центрі зали стояв він. Староста.
​Доволі кремезний хлопець з третього або четвертого курсу, у зношеній, але ідеально підігнаній формі. Обличчя перетинали глибокі, рвані шрами, які точно залишив не ніж, а кігті. Але наймоторошніше виглядала його ліва рука — точніше, те, що від неї залишилося. Вказівного та середнього пальців просто не було, а шкіра аж до ліктя покрилась бурим, застарілим опіком.
​Побачивши Кайрена і Торіка, староста майже хижо посміхнувся. Посмішка не обіцяла нічого хорошого.
​— Ну що, — його голос пролунав хрипло, ніби він довго ковтав попіл. — Усі смертники в зборі? Ласкаво просимо додому, першачки.
​Торік зблід так різко, що його ластовиння стало схожим на чорні діри.
— Головне — зберігати оптимізм, — прошепотів він так тихо, що почув лише Кайрен. 
— Він назвав нас смертниками, але ж сказав «ласкаво просимо». Це вже щось.
​Кайрен зробив глибокий вдих і ступив у коло світла. Атмосфера ставала дедалі напруженішою. 
— Мене звати Моргат, — сиплий голос рознісся луною по залі, змусивши замовкнути навіть Торіка. — І я ваш єдиний шанс не здохнути до кінця першого семестру.
​Староста повільно пройшовся перед шеренгою першокурсників. Поглядом зупинявся на кожному, ніби  оцінював, скільки м'яса залишиться на їхніх кістках після зустрічі з драконами.
​— Це — Обсидіановий сектор, — Моргат окреслив покаліченою рукою простір навколо.

 Спільна вітальня більше нагадувала стародавній склеп. Величезний камін без дров, де холодно тріскотіло те саме фіолетове полум'я. Важкі, потерті шкіряні крісла, що виглядали так, ніби колись належали комусь, кого жорстоко зжерли. І суцільні, густі тіні по кутках. 

— Тут ви будете проводити вечори. Якщо, звісно, у вас залишаться сили після тренувань.
​Крива, моторошна усмішка знову спотворила його шрамоване обличчя.
​— А тепер — ваші нори, — він штовхнув одні з важких залізних дверей. 

За ними тягнувся вузький, нескінченний коридор із низкою низьких стрілчастих арок. 

— Кімнати індивідуальні. У нас тут не дитячий табір на канікулах, щоб триматися за ручки. Розкладайте свої пожитки. У вас є рівно година на відпочинок, потім чекаю всіх у вітальні. Підемо на вечерю і обговоримо правила виживання. Ті, хто запізниться... залишаться голодними. А голод на Драксарії — це найгірший ворог, повірте моєму досвіду.
​Кайрен рушив коридором, поки не знайшов арку зі своїм іменем, що тьмяно світилося вибитим у камені рунічним шрифтом.
​Зайшов усередину.
​Простір виявився крихітним. Камера-одиночка, не інакше. Голі стіни з чорного каменю, що дихали холодом, і вузьке вікно-бійниця, крізь яке виднівся лише сірий шматок затягнутого хмарами неба.
​Хлопець недбало жбурнув наплічник на підлогу і важко сперся спиною на холодні двері.
​Думки в голові палахкотіли, мов коротке замикання в несправному генераторі.
​«Який же я ідіот», — подумки процідив він, повільно сповзаючи по стіні вниз, поки не торкнувся підлоги. 
— «Абсолютний, невиліковний бовдур».
​Він міг би залишитися на Таріс-9. Міг би і далі спокійно працювати в шахтах, дихати звичним кам'яним пилом, їсти синтетичну кашу і жити нудним, але, чорт забирай, безпечним життям. Без велетенських вогнедишних ящірок. Без психопатів, що не мають пальців. Без місцевої еліти, яка дивиться на нього як на пил під черевиками.
​Але ж ні. Йому захотілося довести, що він вартий більшого. Захотілося кардинально змінити своє життя.
​«Змінив. Молодець. Тепер з тебе зроблять вишуканий стейк для чийогось дракона».
​Змусивши себе піднятися на ноги, Кайрен  прискіпливо оглянув свою нову обитель. Здавалося, тут не було жодної звичної речі. Навіть освітлення йшло не від ламп, а від якихось флуоресцентних, пульсуючих прожилок у самому ґрунті стін.
​Але найбільше його увагу привернуло ліжко.
​Воно... не стояло на підлозі. Масивна кам'яна плита, що слугувала основою, просто левітувала в повітрі на рівні його колін, ледь помітно погойдуючись.