Глава 1.

Кайрен Вокс ненавидів польоти.
​Не тому, що боявся висоти — на його рідній планеті Таріс-9 не було нічого, що могло б піднятися в повітря вище за пилові бурі. Просто всі ці тряски, металевий скрегіт обшивки і нудотне відчуття, ніби твої нутрощі вирішили переселитися кудись у горло, не викликали в нього жодного захоплення. Він міцно вчепився  пальцями в підлокітники жорсткого крісла, марно намагаючись знайти точку опори там, де її фізично не існувало.
​— Це нормально, — пролунав спокійний жіночий голос поруч.
​Кайрен скосив очі. Дівчина в сусідньому кріслі навіть не відірвала погляду від ілюмінатора.
​— Перший раз завжди так. Вестибулярний апарат ще не адаптувався до гравітаційних стрибків, — додала вона тоном людини, яка щойно прочитала це в підручнику. І завчила дослівно.
​— Я не перший раз лечу, — буркнув Кайрен, відчуваючи, як до горла підкочується чергова хвиля нудоти.
Брехня. Це мій другий політ у житті. Перший був, коли я назавжди залишав дім.
​— Тоді ти маєш бути не таким блідим. І, мабуть, перестати так стискати підлокітник, поки пластик не тріснув.
​Він хотів в'їдливо відповісти, але корабель різко здригнувся, ніби налетів на невидиму стіну. Всі слова Кайрена миттєво втекли разом із залишками рівноваги. Десь позаду голосно і дуже багатоповерхово вилаявся якийсь хлопець. Хтось інший істерично засміявся.
​— Входимо в атмосферу Драксарії, — пролунав механічний голос з динаміків, заглушаючи шум у салоні. 
— Пристебніться. Якщо ви ще не пристебнулися — це був ваш останній шанс зробити це цілими руками.
​— Дуже заспокоїли, — пробурмотів Кайрен, намагаючись неслухняними пальцями сильніше затягнути ремені безпеки. — Сервіс п'ять зірок.
​Дівчина поруч тільки ледь помітно посміхнулась, нарешті повернувши до нього голову.
І Кайрен на секунду забув, що ще хотів сказати.
​Світле волосся, ідеально зібране у складну косу, жодного вибитого пасма. Темна, наче з голочки нова форма академії із золотими вставками. Рівна постава, незважаючи на те, що корабель продовжувало трясти. Вона виглядала так, ніби вже закінчила цю академію з відзнакою і тепер просто поверталась викладати дисципліну слабакам на кшталт нього.
​— Ти теж в академію? — запитала вона, оцінюючи його поглядом. Очі швидко ковзнули по його потертому одягу, який і близько не був схожий на офіційну форму.
​— Так. На жаль для мого шлунка.
​— Я — Вірея. Вірея Соларіс.
​Вона не простягнула руку, але в її голосі було щось таке, що змусило Кайрена мимовільно випрямитись у кріслі.
​— Кайрен, — відповів він, намагаючись звучати впевненіше. — Вокс.
​— З якої планети, Вокс?
​Він трохи зам’явся. Зазвичай цю назву доводилося пояснювати на пальцях.
— Ем… Ти навряд чи знаєш. Вона навіть на картах сектора не завжди підписана.
​Вірея підняла одну брову.
— Спробуй. Я маю непогану пам'ять.
​— Таріс-9.
​Вона на мить завмерла, ніби скануючи внутрішню базу даних, а потім ледь помітно кивнула, склавши руки на грудях.
— Кам’яні пустелі. Сильні вітри. Сонце, що випалює ґрунт. Нуль біорізноманіття. Раса шахтарів і механіків.
​Кайрен кліпнув. І нарешті відпустив підлокітник.
— Звідки ти…
​— Я готувалась, — абсолютно серйозно і спокійно відповіла Вірея. — Я вивчила всі можливі світи-донори академії. А ще я знаю, що на Таріс-9 дракони не водяться. Жодного виду.
​Останнє речення прозвучало не як просто факт. Радше як вирок. У її погляді промайнуло щось схоже на… співчуття? Ні, скоріше поблажливість.
​Кайрен насупився і з награною байдужістю знизав плечима.
— Ну, бачиш. Тепер буду знати. Хоч якась користь з нашої розмови.
​Вірея подивилась на нього так уважно, ніби він був складним рівнянням, у якому бракує ключової змінної.
— Ти серйозно?
​— А що не так?
​— Ти вступив в Академію Драконів. Найнебезпечніший навчальний заклад у галактиці. І ти нічого не знаєш про істот, з якими тобі доведеться зливатися свідомістю?

​— Гей, не перебільшуй, — Кайрен відкинувся на спинку крісла, схрестивши руки на грудях, намагаючись закритися від її пронизливого погляду. 

— Я знаю базові речі. Вони великі, вони літають, іноді плюються чимось смертельним і можуть тебе зжерти, якщо ти їм не сподобаєшся. Цього достатньо для старту.
​Вірея дуже глибоко зітхнула, відводячи погляд назад до ілюмінатора.
— Тобі кінець, Вокс, — тихо сказала вона. — Це буде набагато складніше, ніж я думала.
​— Дякую за емоційну підтримку, Соларіс, — буркнув Кайрен, відчуваючи, як у грудях замість нудоти росте роздратування на себе самого. «Вона має рацію. Якого біса я взагалі сюди приперся?»
Корабель знову здригнувся — цього разу так сильно, що зуби Кайрена клацнули, а ремінь боляче врізався в ключицю. Густий сірий суп із хмар за ілюмінатором раптом розірвався, ніби хтось розпанахав його велетенським ножем.
​І Кайрен нарешті побачив її.
​Драксарію.
​Він думав, що готовий. Він же читав дурні брошури (ну, добре, хоча б переглядав картинки). Але до такого неможливо було підготуватися. Планета не просто виглядала інакше — вона здавалася живою, агресивно живою, і зараз дихала йому просто в обличчя. Гори тут не просто стояли; вони вгризалися в небо гострими, як ікла, вершинами. Внизу, між чорними скелями, пульсували ріки. Але це була не вода. Вони світилися густим, отруйно-блакитним сяйвом, і від одного погляду на них у Кайрена заломило скроні. Магія. Чиста, неприборкана енергія, яка текла прямо по венах цієї планети.
​А небо…
​Небо змусило його серце пропустити удар, а потім забитись у шаленому, панічному ритмі. Заповнене драконами.
​Вони не просто літали — вони розривали простір. Величезні тіні закривали місцеве сонце. Одні істоти каменем падали вниз, притиснувши крила, інші зривалися вертикально вгору, залишаючи за собою інверсійні сліди з вогню чи іскристого льоду. Темні, сріблясті, червоні як свіжа рана; з крилами, як у гігантських кажанів, або з пір'ястими, що нагадували хижих птахів. Їх були десятки. Ні, сотні.
Нічого собі....
​Кайрен відчув, як низький, вібраційний гул від їхніх крил пробивається крізь товсту обшивку корабля і віддається прямо в його грудній клітці. Він навіть не помітив, як затамував подих, інстинктивно втиснувшись у крісло.
​«Господи, я ж для них просто легка закуска в бляшанці», — майнула панічна думка.
​— Вражає, правда? — пролунав поруч рівний голос Віреї. Вона дивилася на цей смертоносний хаос з легким примруженням, ніби прискіпливо оцінювала майбутніх підлеглих.
​— Це… — Кайрен важко ковтнув, намагаючись знайти правильне слово, яке б не звучало як «я хочу додому». — Це абсолютно ненормально.
​Вірея повернула до нього голову, і на її губах майнула тонка, майже хижа посмішка.
— Це і є норма тут, Вокс. Звикай.
​Корабель заклав крутий віраж і почав стрімко знижуватись. Тепер масштаб божевілля став ще очевиднішим. Внизу розкинулася Академія. Вона виглядала не як навчальний заклад, а як неприступна військова фортеця, вбудована прямо в скелі. Величезні кам’яні платформи, вежі, що прорізали хмари, і запаморочлива павутина мостових переходів над прірвами. І всюди — рух. Натовпи. Люди та істоти, яких Кайрен у житті не бачив: дехто з лускою на обличчі, дехто з блідою шкірою і чорними очима, в яскравих мантіях і важкій технічній броні.
​— Скільки тут взагалі студентів? — запитав Кайрен, відчуваючи, як раптом спітніли долоні.
​— Достатньо, щоб ти загубився в перший же день, і ніхто цього навіть не помітив, — спокійно відрізала Вірея, перевіряючи ідеальні застібки на своїй формі. — Якщо не будеш уважним.
​— Я постараюсь не загубитися, — він спробував видавити із себе саркастичну усмішку.
​— Ти краще постарайся не померти. Це набагато актуальніше.
​— О, не хвилюйся. Не вмерти — це незмінний пункт номер один у моєму щоденному плані.
​Корабель різко сів, з жорстким ударом об посадкову смугу. Метал заскреготів, зашипіла гідравліка. Важкі двері шлюзу поповзли вбоки, і всередину салону миттєво вдарило місцеве повітря.