Розділ 9. Вирішення проблеми... є!

Рідгар Ординський

Ларг мене забирай! Ця дівиця точно доведе мене до інфаркту.

Спочатку я ледь не збожеволів, коли знайшов свою підопічну, що бездушно розтягнулася на підлозі комори - у тому самому місці, де лише кілька годин тому був замкнений староста Орлушшя. Серце ухнуло вниз, а у грудях стиснулося нехороше передчуття. На мить навіть подих перехопило - а ну як її серйозно поранили?

Я одразу ж опустився на одне коліно, розвернув блондинку до себе, злегка струснув її за плечі. Жодної реакції. От дідько!

- Аренія! - видихнув, поплескавши її по щоках. - Ну ж бо, прокидайся. - Дівчина здригнулася, насупилася і, моргнувши, слабо поворухнулася. Жива.

Полегшення прийшло першою хвилею, але щойно білявка остаточно сфокусувала погляд, як друга хвиля - гнів - накрила мене з головою.

- Та якого славра, Аренія?! - рявкнув я, не піклуючись про те, що можу налякати її. - Якого ларга ти тут влаштувала?! - Блондинка заплющила очі, немов моя лайка різала по вухах, потім помотала головою і спробувала сісти, але явно почувалася не найкраще.

Поруч зло вилаявся мій брат.

- Прекрасно! Просто чудово! - гаркнув Рингар, з силою вдаривши кулаком по одвірку дверей. - Ти хоч розумієш, у що нас втягнула, темна? Все пішло до славрів у печери! - Я тільки стиснув щелепи, дивлячись на те, як дівчина все ще ошелешено кліпала очима, не до кінця розуміючи, що накоїла.

- Потім розберемося, - процідив я, піднімаючи дівчину на ноги. Вона похитнулася, але я втримав, стиснувши пальці на її зап'ясті. - Зараз не до цього.

Я практично потягнув свою підопічну до кімнати, яку ми їй виділили, не бажаючи більше слухати, як Рингар метушиться коморою, продовжуючи кидати прокляття в повітря. Він був розлючений, і я його розумів: все, що вони планували, пішло шкереберть.

А варто було тільки дотягнути Аренію до кімнати і зачинити за нами двері, як я різко розвернувся до неї і заговорив глухо, стиснувши пальці в кулак:

- Зараз сюди з'являться ті, хто задіяний в операції. Я не знаю, хто саме, але вже точно хтось із нашої родини.

Блондинка насупилася, явно не розуміючи, про що йдеться, але я не дав їй вставити жодного слова.

- Ти розповіси мені все. Як було насправді, - продовжив я жорстко, дивлячись їй прямо в очі. - І раджу не брехати. Тому що в моїх родичів є всі засоби, щоб витягнути з тебе правду, хочеш ти того чи ні.

Я зробив крок ближче, понизивши голос.

- І врятувати тебе від них можу тільки я.

Дівчина напружилася, явно намагаючись зрозуміти, наскільки серйозні мої слова, і, судячи з усього, усвідомлення прийшло швидко. Тепер залишалося сподіватися, що моя підопічна зробить правильний вибір.

- Я... я просто спустилася вниз... - почала вона, запинаючись, немов сама не розуміла, як пояснити те, що сталося. - Шукала вас, але нікого не знайшла. А потім... потім...

Вона явно нервувала. Плутані слова, швидкі вдихи, стиснуті в кулаки пальці. 

- ... пішла далі, - продовжила вона, зковтнувши. - Шукала і знайшла комору, біля якої почула голоси, чужі. Там... там був чоловік. Той, ким видавав себе твій брат. І дівчинка.

Дівчина замовкла, ніби сама боялася своїх слів.

- І? - Я склав руки на грудях.

- Він попросив випустити його, казав, що темні схопили його сім'ю... - блондинка говорила дедалі тихіше. - Але мені неважливо було, що він там плів, адже я дивилася на дівчинку. Вона... вона плакала. - Я повільно вдихнув, намагаючись тримати себе в руках.

- Ти відчинила двері, - не питаючи, констатував я.

Моя підопічна стиснулася, але все ж таки кивнула.

- Спочатку ні, - поспішно додала, ніби намагалася хоч якось виправдатися. - Я сумнівалася! Перевірила двері, навіть відчула на них щось... живе. Ніби невидима сила тримала їх зачиненими.

- Але ти все одно відчинила, - повторив я трохи повільніше, витримуючи паузу.

Вона дивилася прямо в очі, і вперше за весь цей час у її погляді промайнула тінь виклику.

- Я не могла залишити її там, - відчеканила твердо.

Ну й упертюха. Я повільно провів долонею по обличчю, намагаючись стримати злість.

- Ти хоч розумієш, що накоїла? - видихнув я.

Аренія опустила голову, але не відповіла.

- Староста, - продовжив, - це не добрий голова поселення, як ти могла подумати. Особливо не тут, на прикордонні.

Вона насупилася, не розуміючи, до чого я веду.

- На кордоні старостою ставлять мага, який порушив закони королівства, - пояснив я повільно. - І який зробить усе, що йому скажуть, аби швидше відпрацювати своє покарання та повернутися назад у столицю. - моя співрозмовниця різко підняла голову, губи трохи здригнулися.

- Ти хочеш сказати...
- Так, - перебив я. - Ця людина - не та, за кого себе видавала.

Тиша повисла між нами, важка, гнітюча. Я бачив, як вона стиснула пальці, ніби намагалася зібратися.

- І ще одне... ніякої дівчинки разом из Вейгором не було. Схоже, ти натрапила на досить вдалу ілюзію, - закінчив промову, побачивши, як блондинка ошелешено поглянула на мене, усвідомлююче те, що стало в цьому будинку.

Аренія Нагорна

Чортів світ, де біле - це не завжди біле, а чорне... Ну, ви зрозуміли.

Я ошелешено витріщалася на свого співрозмовника, намагаючись розібратися в ситуації, що склалася, але чим глибше занурювалася у власні думки, тим важче ставало на душі. Всередині неприємно холоділо, а неясне занепокоєння, що зародилося ще в коморі, поступово розросталося, заповнюючи все нутро липким, тягучим страхом.

Отже, що ми маємо?

Я тут трохи більше доби, але вже встигла двічі облажатися. Першого разу - в таверні, коли, не знаючи місцевих порядків, спробувала розрахуватися імперськими грошима. Тоді хоча б була можливість списати все на непорозуміння та банальне незнання. Але ось другий прокол... Другий виявився куди серйознішим.