Розділ 5.3.

Рідгар ніяк не відреагував на моє питання, занурившись у власні думки. Чоло його насупилося, між брів залягла вперта складка, а губи стиснулися в тонку лінію. Він щось неголосно бурчав собі під ніс, але розібрати хоч слово я не могла.

За мить блондинчик різко повернувся до сідельної сумки, розстебнув ремені й дістав якийсь дивний предмет. Вузький, з вигравіруваними візерунками, він нагадував мені суміш компаса і годинникового механізму, тільки стрілки на ньому рухалися хаотично, а поверхня спалахувала тьмяним синім світлом.

Я витягнула шию, намагаючись роздивитися штуковину ближче, але мій напарник встав так, що затулив її від мого цікавого погляду. Чоловік спритно повернув кілька дисків, потім підніс пристрій до грудей, ніби вимірюючи щось невидиме. Артефакт тихо задзвенів, вібрація від нього пройшла повітрям, від чого в мене на шкірі виступили мурашки.

Рідгар насупився ще сильніше, після чого, не кажучи ні слова, розвернув прилад у мій бік. Тієї ж миті пристрій спалахнув яскравіше, а його стрілки почали шалено обертатися.

- Ем... а це безпечно? - обережно уточнила, почуваючись піддослідною мишею в чужому експерименті.

- Тихо, не рухайся, - пробурмотів він, трохи примружившись.

Що ж, коли чоловік із таким обличчям каже «не рухайся», розумна людина не сперечається. Тож я слухняно застигла, хоча бажання відповзти подалі стало майже нестерпним. За кілька секунд артефакт несподівано затих. Сині спалахи зникли, стрілки завмерли, а сам прилад потемнів, немов розчарувався в мені.

Блондин же раптом подивився на мене з якимось новим інтересом. Ніби щойно знайшов відповідь на питання, що мучило його. Або ж розгадав загадку, яку до цього довго не міг зрозуміти.

І ось тут мені стало не по собі.

Рідгар деякий час мовчав, продовжуючи вивчати мене тим самим хижим поглядом, від якого по спині пробігали мурашки. А потім, з виглядом людини, яка прийняла важливе рішення, раптом коротко кинув:

- Кишені.

- В сенсі? - я моргнула, не до кінця розуміючи, чого він домагається.

- Вивертай кишені, - пояснив чоловік, схрестивши руки на грудях.

- Ти серйозно? - Я недовірливо на нього витріщилася.

Але, схоже, мій співрозмовник не жартував. Його поза, піднята брова і вираз обличчя в стилі «або ти, або я сам» ясно давали зрозуміти, що сперечатися марно. Зітхнувши, я приречено почала витрушувати вміст кишень.

Носовичок, кілька мідних монет, якимось чином туди затесався камінчик... Усе це лягло в долоню чоловіка, але особливої цікавості в нього не викликало. Він прискіпливо розглядав кожен предмет, немов намагався знайти в ньому щось приховане.

- Сумка, - не відставав мій допитливий супутник.

- Ти жартуєш?

- Діставай все. - Під його уважним поглядом я неохоче стягнула сумочку з плеча і розстебнула її. У хід пішли гребінець, зв'язка ключів, дріб'язок, серед якого виявився навіть уламок олівця. Але найбільше його, здається, зацікавив мій гаманець.
Я важко зітхнула, відкрила його і почала викладати вміст, коли раптом помітила, як увага містера "я сам собі поліцейський" прикута до чогось конкретного.

- Що це? - Рідгар із підозрою подивився на пластикову карту, яку я тримала в руці.

Мені ледь вдалося стримати сміх.

- Валюта мого світу, - заявила я з найбільш незворушним виглядом.

Блондин повільно підняв погляд, його очі розширилися від подиву. Здається, у цей момент він остаточно переконався, що перед ним не просто божевільна, а рідкісний її екземпляр. Я закотила очі і зчепила руки на грудях, намагаючись виглядати максимально незворушно.

- Це просто пластикова картка, - пояснила я, сподіваючись, що він нарешті залишить мене в спокої. - Вважай її артефактом, якщо так простіше. Тільки от магії в ній немає. - Рідгар насупився, крутячи карту в пальцях. Він був явно не переконаний.

- Не впевнений, - пробурмотів собі під ніс, а потім ковзнув по мені примруженим поглядом. - Щось у ній є.

- В сенсі? - підозріло уточнила я.

Але чоловік не відповів. Натомість насупився ще сильніше, немов намагався намацати щось невловиме, і раптом, перш ніж я встигла обуритися, просто взяв і зламав карту навпіл!

- Ти... Ти що робиш?! - вигукнула я, обурено хапаючи повітря руками.

Однак накинутися на нього зі звинуваченнями я не встигла - мою увагу одразу ж прикувало щось неймовірне. З розлому замість звичного чипа визирнув... кристал. Плоский, розміром з копійчану монету, він випромінював рівне фіолетове сяйво, від якого мурашки пробігли по шкірі.

Я застигла, приголомшено витріщившись на знахідку.

Рідгар, здається, був в не меншому шоці. Він мовчки розглядав дивний артефакт, а потім зробив крок до мене, стискаючи осколки карти в пальцях.

- Хто ти така... - його голос пролунав тихо, але від цього став тільки лякаюче серйознішим. - І звідки в тебе ця річ? - Гарне питання, от тільки відповідь на нього навряд чи сподобається моєму рятівнику.