Розділ 4. Секретний інгредієнт: не говорити правду

Ось до чого доводять серйозні розмови - замість ефектного зникнення я просто блимала віями, відчуваючи себе рибою, викинутою на берег. Ну або білкою, яка раптово опинилася в зграї вовків.
Рідгар, судячи з усього, чудово розумів, які шестерні скрипіли в моїй голові, але замість того, щоб підживити мою цікавість, вирішив зіграти в загадкового незнайомця.

- У мене є деякі здогадки, але поки що я їх при собі залишу, - нарешті вимовив він, примружившись. - Скажу лише одне: не варто розмахувати своєю «ексклюзивністю» направо й наліво. Для світлих ти маєш бути добропорядною мешканкою королівства, а для темних - вірною підданою імперії.

Чоловік говорив це таким буденним тоном, немов пояснював мені, як варити кашу. Ось тільки замість рецепта я отримала квиток у клуб «Не зрозумій хто».

- Скоро тобі принесуть підходящий одяг, - додав він, уже прямуючи до дверей. - Збирайся. Я почекаю внизу. - І, звісно, пішов, залишивши мене сам на сам із хаосом у голові.

- Ну а як же, хто ж іще розрулить мої проблеми, як не я сама, - пробурмотіла собі під ніс, масажуючи скроні.

Здається, моє життя стрімко перетворювалося на ту ще авантюру...

Рідгар Ординський

Ось так от, Рідгаре. Вітаю. Ти щойно сам себе загнав у пастку.

Я ніколи не був надто довірливим. Радше навпаки - навчився сумніватися в кожному слові, бачити брехню навіть там, де її, можливо, й не було. Але варто було цій дівчині поставити пряме запитання, і я раптом вирішив, що чесність - гарна ідея.

Що ж,вже пізно шкодувати. Справу зроблено.

Спускаючись у спільну залу, я знову подумки прокрутив нашу розмову. Щось у цій чужинці не вкладалося у звичну картину світу. Не світла, але й не темна. Знала занадто мало, але здогадливості їй було не позичати. А головне - сама не розуміла, ким є.

Я не знав, що саме в ній викликало в мене цей дивний інтерес. Можливо, тому що ми обидва опинилися в становищі без права на помилку. Хто зна...

У залі ставало жвавіше: хтось домовлявся про угоду, хтось вів неквапливі бесіди біля каміна. А я тим часом влаштувався біля вікна, обмірковуючи подальші кроки, аж раптом помітив посильного, який прослизнув всередину приміщення, оглядаючись.

Хлопець беспомилково відшукав мене у натовпі та наблизився:

- Ваше замовлення. - Я коротко кивнув у відповідь і, не гаючи часу, зробив рукою ледь помітний знак.

Незабаром з-за стійки з'явилася помічниця Лілі - невисока, вертка дівчина, яка знала свою справу не гірше за господиню таверни.

- Віднеси нагору, - кинув, передаючи їй пакунок.

Дівчина, щойно почувши мій неголосний наказ, безшумно підійшла до столу, взяла акуратно складений одяг і попрямувала на другий поверх. Я проводив її поглядом, сподіваючись, що чужачка не влаштує сцену і просто прийме речі.

- Бачу, ти прям турботливий, - хмикнула Лілі, підперши щоку кулаком. - Так і скажи, що дівчина тебе зачепила.

- Зайвий шум нам не потрібен, - відмахнувся, вдаючи, що не помічаю її хитрого погляду.

- Авжеж-авжеж. Ну тоді я - королева ельфів. - Я не удостоїв гномку відповіддю, знову дивлячись у вікно.

Час підтискав. Що довше ми затримувалися в місті, то вищим був шанс, що чутки дотягнуться до небажаних вух. Зайнятий своїми думками, я ледь не пропустив той момент, коли Лілі сунула мені ще одну річ - складений вчетверо шматок паперу.

- Від брата, - пояснила вона напівголосно.

Я розгорнув записку, пробіг поглядом квапливі рядки. Слова були короткими, але від того не менш значущими. В Імперії ставало дедалі складніше.

Я стиснув папірець у кулаці та прибрав у кишеню.

А через якийсь час я почув кроки сходами. Чужинка спускалася досить швидко, хоча й стискала свої пожитки так, немов це був її останній шанс на стабільність у цьому світі. Я шумно видихнув і кивнув на сумку, що лежала на сусідньому стільці:

- Вона в твоєму розпорядженні, - дівчина кивнула, підібгала губи, немов збиралася сказати щось ввічливе, але передумала.

- Ну що, голубки, удачі вам на цьому світлому життєвому шляху, - хмикнула гномка, спостерігаючи за нами з неприхованим інтересом. - Хоча... - вона оцінювально окинула нас поглядом, - у вас обох обличчя такі, ніби цей шлях веде прямісінько в лапи до пожирачів душ.

- Дякую за підтримку, Лілі, - сухо промовив, перекидаючи сумку через плече.

На вулиці на нас вже чекав Сінгар. Він нетерпляче перебирав копитами, явно передчуваючи дорогу.
Я провів долонею по його сильній шиї, заспокоюючи. Дівчина наблизилася, машинально погладжуючи коня по загривку.

- Готова? - запитав, пильно дивлячись на неї.

- Ну... за ті кілька годин відпочинку я не встигла стати майстром верхової їзди, але спробую не звалитися в найневідповіднішу мить, - відповіла незнайомка, знизавши плечима.

- Добре, тоді цього разу постараємося без акробатичних трюків. - Я легко застрибнув у сідло першим і простягнув руку своїй супутниці. Дівчина без особливого ентузіазму взялася за неї, але все ж дозволила мені допомогти їй влаштуватися позаду. - Тримайся, - попередив, направляючи Сінгара вперед.

Незнайомка хмикнула, але все ж ухопилася за мою куртку.

Здається, у мене вже було кілька ідей щодо того, куди ми вирушимо далі...

Аренія Нагорна

З міста ми виїхали напрочуд швидко і безперешкодно. Я вже почала звикати до того, що Рідгар знав обхідні шляхи, немов тримав у голові карту всіх таємних стежок цього краю. Він впевнено направив Сінгара на тракт, який здався мені смутно знайомим. Чи, може, вони тут всі виглядають однаково?

Втім, довго роздумувати мені не дали - за кілька хвилин мій супутник звернув на менш примітну дорогу.
Я й не здивувалася. Після наших розмов стало зрозуміло, що він не просто мандрівник, а людина, якій доводиться ховатися. Від кого? «Від світлих», як він сам висловився. Особисто мені ці світлі здалися вельми похмурими хлопцями. Я бачила їх лише один раз мигцем, але цього вистачило: насуплені обличчя, важкі погляди, аура, від якої хотілося триматися подалі.