Розділ 3.3.

Аренія Нагорна

Розмова з гномкою абсолютно нічого для мене не прояснила. Навпаки, вона заплутала все ще більше, ніби хтось спеціально заплів мої думки в тугий вузол. Єдине, у чому я була впевнена, так це в тому, що у блондинчика з документами явно щось нечисто. Якщо він і показував якісь папери, то вони точно були підробленими. А ще він щось приховував.

І ось тут у мене виникало питання: що саме?

Може, він маніяк із потаємними садистськими нахилами? Цілком можливо. Аж надто цей чоловік підозріло холоднокровний, наче весь світ йому до лампочки. Чи в цього «приховування сутності» є більш буквальне значення? Я ошелешено застигла, згадуючи вимовлену Рідгаром у дорозі фразу:

- «Ти явно не схожа на мою землячку»...

Так. Стоп. Він здогадався, що я не місцева, але й не його співвітчизниця. Тоді виходить...
Я різко подалася вперед, схопившись за голову, поки пазли в мозку повільно, але вірно складалися в єдину картину. Мій рятівник теж не з Аргарії. А якщо врахувати, що він ховається і ходить країною інкогніто...

Ні.

Ні, ні і ще раз ні!

Невже цей нахабний блондинчик і є той самий згаданий раніше «темний»? Що більше я намагалася відкинути цю думку, то наполегливіше вона поверталася. І щось мені підказувало... що правильну відповідь я вже знала.

Занурена у свої нерайдужні думки, я навіть не відразу усвідомила, що в кімнаті щось змінилося. І лише коли роздратоване пихтіння стало зовсім вже нав'язливим, до мене нарешті дійшло: я тут не одна. Мої очі метнулися до дверей - і, звісно ж, там стояв він.

- Гей! А якби я тут була неодягнена?! - обурено витріщилася на непрошеного гостя, судорожно затягуючи на собі халат, який мені залишила гномка.

- Я стукав, - абсолютно спокійно відповів Рідгар. - Двічі. Але ти не відповідала, і тоді я... злякався. - Я моргнула. Він - і злякався? Дуже сумніваюся.

- Та ну? Серйозно? Ти? - я кинула на чоловіка здивований погляд, очікуючи, що він хоч зараз посміхнеться і зізнається, що це жарт. Але ж ні. Здавалося, цей чоловік взагалі не знає, що таке емоції, і мені вже захотілося перевірити, чи не запрограмований він. - Я просто замислилася, - чесно зізналася, насторожено стежачи за тим, як блондинчик на мене дивиться.

Його погляд був... дивним. Ніби оцінювальним. Ніби надто уважним. І це мене збентежило. Особливо після моїх недавніх умовиводів. Пальці мимоволі вчепилися в комір халата, поки я поглядала на Рідгара, який і не думав виходити з кімнати, щоб дати мені переодягнутися.

- У мене роги виросли чи що? - спробувала розрядити напругу, що виникла між нами.

- Цілком можливо, - відповів він без тіні усмішки. От дякую! Тепер мені тільки цього не вистачало - параної щодо рогів. - Нам потрібно поговорити, - продовжив чоловік, і я знехотя кивнула.

Гаразд. Добре. Нехай говорить. Але перш ніж блондин встиг відкрити рота, я зрізала його першим же запитанням:

- Ти - темний? - Зізнатися, я сама не очікувала, що скажу це так у лоб.

Але якщо вже сказала...

- Так, - спокійно відповів Рідгар.

І якщо чесно... Я очікувала чого завгодно. Від ухильної відповіді до раптової втечі у вікно. Але білявчик просто... зізнався. Як ні в чому не бувало. Я шоковано витріщилася на співрозмовника, тоді як він підняв брову і запитав у відповідь:

- А ти? - Я захлопала віями.

Зачекайте... що? Мій рятівник всерйоз вважав, що я його співвітчизниця? А як же його слова?

- «Ти явно не схожа на мою землячку...»

З глузду з'їхати.

- Ні, - відповіла я максимально впевнено, навіть не моргнувши.

Рідгар якось неоднозначно хмикнув - чи то в сумніві, чи то просто заради драматичного ефекту.

- Але й не світла, - уточнив він, уважно спостерігаючи за моєю реакцією.

Я заперечно хитнула головою. Ще чого.

- Цікаво виходить, - нарешті пробурмотів мій співрозмовник, відходячи від дверей і наближаючись до мене з таким виглядом, ніби роздивлявся щось небачене.

Одразу б так, чого тягнути? Білявчик явно про щось роздумував, але не поспішав зі звинуваченнями у брехні. І правильно робив. Я теж не поспішала щось пояснювати, з цікавістю спостерігаючи за тим, якого висновку він зрештою дійде. Довго чекати не довелося. Рідгар важко зітхнув, плюхнувся на другий стілець навпроти мене і пильно подивився просто в очі.

- Я бачив у тебе прояв Темряви, - видав він, немов ішлося про те, що я за вечерею пересолила суп.

Так, ну і що ти хочеш цим сказати, детективе?

- Але ж ти запевняєш мене, що не є підданою Темної імперії, - продовжив він, насупившись. - Тоді хто ж ти така? - Гарне запитання. - Як так вийшло, що ти і не друг, але й не ворог мені? - Я моргнула, після чого повела плечима, а потім...

Потім мені просто захотілося подивитися, як він буде далі ламати голову над цією загадкою.

- То хто ж я по-твоєму? - Небезпечна гра, яку я затіяла, несподівано зародила всередині мене вогник азарту.