Поки я розмірковувала над очевидними мінусами свого попутника, черга потроху зрушила, і ось ми вже стояли перед байдужим стражником.

- Ваші документи і мета візиту до Лапарії, - без жодного інтересу виголосив він, навіть не спромігшись підняти на нас погляд. Схоже, вся його душа вже давно була в цьому пошарпаному журналі, до якого вартовий механічно вносив імена та позначки.

Блондинчик без зайвих слів передав свої папери. Стражник побіжно пробігся по них очима, кивнув... і лише потім, ніби тільки зараз помітивши, що нас двоє, перевів погляд на мене.

- А дівчина? - Я напружилася, відчуваючи, як у мене всередині неприємно стиснулося.

Документи? Про що взагалі йдеться? Запитання виявилося для мене настільки несподіваним, що я навіть не встигла збагнути, як варто було б правильно реагувати. Брехати? Робити невинні очі? Кинутися у втечу?

На щастя (чи навпаки - на жаль), мій супутник впорався з ситуацією швидше за мене.

- Це наложниця, - без жодної затримки заявив він, навіть не здригнувшись голосом. - Вона зі мною. Хіба не бачиш? - Мій мозок застопорився.

Що? Хто? Кого?!

Я різко смикнула головою, витріщившись на блондина так, наче він щойно оголосив мене своїм кузеном із далеких земель, а не... Наложницею?! Стражник окинув мене оцінювальним поглядом, дозволивши собі зупинитися на декольте і стегнах трохи довше, ніж слід було б. Він хмикнув із таким виглядом, немов це було очевидно і ще від самого початку не варто було ставити дурні запитання.

- Проїжджайте. - І все.

Жодних додаткових запитань. Жодних підозр.

Тільки коли міська брама залишилася в нас за спиною, я дозволила собі обурено зітхнути і люто надулася, немов розсерджений їжачок.

- Ну давай, висловлюйся вже... - з насмішкою промовив мій супутник, навіть не приховуючи усмішки.

Ах ти ж... самовдоволений блондинистий демон!

- Ти ж міг і не представляти мене своєю наложницею, я права? - Розлютилася, сердито поглядаючи на цього надто спокійного типа.

Адже ж я бачила! Он у тих дівчат, які в'їжджали в місто перед нами, ніхто ніяких паперів не вимагав. Значить, був і інший спосіб потрапити в місто без документів!

- Звичайно, - легко погодився цей гад.

А я навіть застигла. Що? Так легко? Він навіть не збирається виправдовуватися?

- Але так простіше, - знизав плечима цей нахаба, ніби не розуміючи, чому я взагалі кип'ячуся.

Простіше?

Простіше кому? Йому? Мені? Чи стражнику, який ледь зжер мене очима?!

- Чи ти образилася? - з удаваним інтересом уточнив блондинчик, направляючи коня у бічну вуличку, явно уникаючи центральної дороги. Я різко видихнула, схрестивши руки на грудях.

- А ти як думаєш? - Він не відповів одразу.

Але ця самовдоволена усмішка, що промайнула в куточках чоловічих губ, сказала за нього куди більше, ніж будь-які слова. Відповіді не було. Незнайомець, схоже, навіть не вважав за потрібне виправдовуватися. Ну й добре. Я обов'язково придумаю що-небудь уїдливе, але пізніше. Як то кажуть, помста - страва, яку подають холодною.

Тим часом ми проїхали кілька вуличок, заглиблюючись у місто. Тісні будинки, облуплені віконниці, запах свіжоспеченого хліба і чогось підозріло горілого - справжній середньовічний затишок! І ось, нарешті, ми зупинилися біля невеличкої таверни. Вона була як дві краплі води схожа на ту, з якої мені довелося тікати - навіть вивіска висіла криво, ніби її хтось штовхнув.

А тільки-но ми спішилися, як до нас підскочив спритний хлопчисько, взяв поводи і швидко повів коня куди убік. Я навіть рота не встигла розкрити, а наш транспорт вже зник за рогом.

- Нас-то хоч пустять всередину? Чи знову доведеться бігти? - пробурмотіла я, поглядаючи на свого супутника.

Але варто було нам переступити поріг, як у мене відвисла щелепа.

За стійкою стояла рудоборода жінка, на вигляд гроза місцевих алкашів, але водночас із добродушною посмішкою, адресованою моєму рятівнику.

- Рідгаре, хлопчику мій! Як давно ми не бачилися! Де ж ти пропадав? - її голос звучав так, ніби перед нею був не похмурий блондин, а загублене кошеня, якого нарешті знайшли.

Я навіть не встигла запитати, чому доросла бородата жінка називає його хлопчиком, бо наступної миті Рідгар (так от як знави мого знайомого незнайомця!) нахилився до мене і швидко зашепотів:

- Не витріщайся так відверто. - Ага, звісно. Тут таку сцену розігрують, що хоч попкорн діставай!

Тим часом мій супутник радісно (або майже радісно, наскільки він узагалі здатний на подібні емоції) зробив крок уперед і з дружньою посмішкою уклав господиню таверни в обійми:

- Лілі, ти як завжди прекрасна! - Я вже було зібралася запитати, хто і кому тут локшину на вуха вішає, але вчасно прикусила язик. А то раптом вирішать, що я справді його наложниця і не вирізняюся розумом та кмітливістю.

Тим часом господиня таверни, закінчивши обійматися, окинула мене оцінювальним поглядом, затримавшись трохи довше на моєму трохи пошарпаному після подорожі одязі.

- Твоя нова подружка? Гарненька... - у її голосі прозвучало щось... підозріле.

Ага, звісно. Я просто бачила, як у неї в голові клацав невидимий калькулятор, оцінюючи, чи варто мені співчувати, чи порадити бігти, поки не пізно. Я нервово усміхнулася:

- Так, подруга. По нещастю. - Рідгар тільки хмикнув, і я вирішила, що ще пригадаю йому цей титул «наложниці».

О, я навіть придумаю спосіб помститися! Але спочатку треба б розібратися, чому ця Лілі дивиться на мене, як сирітку, яку ось-ось візьмуть у сім'ю... або віддадуть на перевиховання.

Жіночка, не давши мені й слова вставити, рішуче оголосила:

- Кімната, вечеря і ванна для дами! - Прозвучало так, ніби це не пропозиція, а наказ.

А блондинчик навіть не став сперечатися. Тому нас одразу ж провели до «номеру», де я завмерла на порозі, дивлячись на головну деталь інтер'єру - одне величезне ліжко. Я повільно повернула голову до свого супутника, але той лише знизав плечима, всім виглядом показуючи: «Ну, ми ж граємо роль парочки, тож звикай».