Розділ 2. «Темна» в королівстві людей

Рідгар Ординський

Славри б побрали цю дівчину!

Адже ж я відчував, що не варто втручатися в її «розмову» з рудим бороданем, і все ж... щось буквально змусило мене заступитися за цю дурепу. Я бачив, як вона свердлила нахабу лютим поглядом, бажаючи спопелити його на місці. І могла себе цим видати!

Чорна аура, що огорнула її немов кокон, спалахнула на мить, наче сірник, і тодразу ж зникла. Але цього цілком вистачило, щоб мої нерви натягнулися, немов струни. Якби хтось із присутніх умів бачити потоки сили, про нас би вже донесли кому не треба.

І що тепер? Весь мій «графік» ларгу під хвіст! На додачу до цього я ще й змушений ховатися від стражників, мов якийсь дрібний злодюжка. Чудовий вечір, нічого сказати.

Але потім... потім вона мене здивувала.

Дівиця з якоюсь обурливою легкістю простягнула господареві таверни імперське золото, немов це була найбуденніша річ на світі. Мені навіть здалося, що шинкар ледь не подавився власною слиною, коли побачив монету.

Вона взагалі розуміє, де перебуває?

Тут не те що з імперськими грошима - навіть із мідяками з  ТИХ земель краще не світитися. А вона нібито й не в курсі! Я знову уважно подивився на незнайомку з-під капюшона, приховуючи зростаючу цікавість. Блондинка у брудному костюмі з не найкращої шкіри, без зброї, але із золотом найвищого карбування? І це після того, як я виразно відчув її силу?

Загадка.

Але розгадувати її я не поспішав. Потрібно, щоб вона сама підійшла до мене і попросила про допомогу.

В ідеалі - благала, стоячи на колінах.

Я посміхнувся про себе. Ні, від такої гордячки я навряд чи дочекаюся поклоніння навіть під загрозою плахи. Та навіть якщо вона дізнається, що перед нею третій принц імперії.

Але дізнатися все одно доведеться... пізніше.

Дівчина нарешті підійшла до мене, схрестивши руки на грудях і змірявши оцінювальним поглядом.

- Я так розумію, ти не збираєшся, немов благородний лицар, допомагати мені безоплатно?

Я якраз зробив ковток відвару, і, присягаюся всіма драконячими предками, саме в цей момент її слова змусили мене поперхнутися. Судорожно прокашлявшись, я кинув на цю нахабу спопеляючий погляд.

- Благородний лицар? - процідив, коли нарешті зміг нормально дихати. - Це найгірша образа, яку ти могла придумати?

Дівиця лише знизала плечима, ні краплі не зніяковівши.

- Ну, ти ж не збираєшся допомагати мені просто так, вірно? - Виправилася, але від того покорнішою не стала.

- О, то ти нарешті визнаєш, що потребуєш допомоги? - Посміхнувся, відчуваючи, що ця пташка все ж попадеться у мої тенета.

- Ні, - відрізала незнайомка, не збираючись так просто здаватися. - Але раз ти тут, нехай буде хоч якась користь. - Я хмикнув. Безумовно, ця блондинка мені ще нерви витріпає.

- То що, є варіанти, куди ти плануєш піти, щойно дощ закінчиться? - запитав, схрестивши руки на грудях.

У відповідь "темна" задумливо знизала плечима, навіть не обтяжуючи себе роздумами:

- Не знаю, але думаю, що мені потрібно до драконів. - Я ледь не подавився повітрям і закашлявся.

- До кого? - Вона з глузду з'їхала?

- До драконів, - повторила білявка з таким спокоєм, ніби обговорювала поїздку в сусіднє село.

Я пильно витріщився на неї. Може, в дівчини мозок пошкодився під час переміщення? Хоча тоді вона виглядала б хоч трохи розгубленою. А ця просто сиділа, як ні в чому не бувало, і ще дивилася на мене з легкою цікавістю.

- Ти хоч уявляєш, що несеш? - Сам не знаю, чого я так розізлився.

- А що такого? У вас тут дракони є чи нема? - насупилася, ніби це я зараз говорив повну нісенітницю.

- Є, - процідив, починаючи сумніватися у власній адекватності. - От тільки не думаю, що вони зрадіють твоєму візиту, - втікачка нахилила голову, немов розмірковуючи.

- Ну, доведеться їх умовити, - недбало зауважила.

Я моргнув.

- Умовити? - Повторив, наче курень, розмірковуючи над її адекватністю.

- Звісно. Це не складніше, аніж умовити тебе мені допомагати, - поділилася своїми висновками, продовжуючи дивитися на мене так, немов ми знайомі тисячу років.

- А ти не думала, що вони не звикли обговорювати свої рішення зі... сторонніми.

Вона хотіла щось сказати, але осіклася, а потім швидко поправилася:

- Ну... у моєму світі, тобто... - коротка пауза, ніби перечепилася через власну думку, а потім із підозрілою поспішністю додала: - Тобто, якщо правильно підійти до питання, можна домовитися з ким завгодно.

Ага. У її світі.

Я подумки усміхнувся. Дівиця явно бовкнула зайвого.

- Ти ж розумієш, що щойно прокололася? - Білявка прикусила губу, але одразу ж підняла голову, поводячись так, ніби це все частина її пришелепкуватого плану:

- Не знаю, про що ти. - Ну звісно.

Я хмикнув і відкинувся на спинку стільця.

- Припустимо. Але тоді скажи, який у тебе план?

- Знайти драконів, а потім... - вона примружилася, наче тільки зараз його придумувала. - Ну... імпровізувати.

Імпровізувати.

Я заплющив очі й повільно порахував до п'яти.

- Тоді сподіваюся, що стражники не знайдуть тебе раніше за драконів. Хоча... знаєш... можливо, це навіть найкращий варіант, - моя співрозмовниця склала руки на грудях і явно вже почала злитися.

- Ти перебільшуєш.

- Правда? - Я подивився на неї довгим поглядом. - Ти взагалі розумієш, куди вляпалася? - Незнайомка затримала подих, але потім раптом усміхнулася.

- Ну, так ти допоможеш мені чи ні? - Схоже, нахабства їй вистачить на трьох таких як я.

Повільно видихнув, дивлячись у ці палаючі азартом очі.

Прокляття.

Аренія Нагорна

Якось так склалося, що в моєму світі чоловіки в нашій родині (вони ж дракони) вирішували все. Це не обговорювалося, не ставилося під сумнів, просто було. Природний порядок речей. Але що, якщо в цьому світі лускаті - зовсім не такі вже й «хороші хлопці» як я звикла?