Розділ 1. Ласкаво просимо в Аргарію, або «Як це я не в Аквітанії?»

Ми увійшли до задушливого приміщення, наповненого важкими запахами їжі, напоїв та бог знає чим іще. Я, намагаючись не відставати, слідувала за своїм мовчазним рятівником, пробираючись через натовп, який, здавалося, заповнив таверну до краю. Час від часу мені доводилося буквально відбиватися від надто доброзичливих відвідувачів, яким явно бракувало тверезості й почуття особистих кордонів.

- Моя кімната готова? - похмуро запитав блондин у корчмаря, що стояв за барною стійкою.

Той миттєво розплився в солодкуватій усмішці:

- Все в найкращому вигляді для вас, пане.

Незнайомець жодним чином не відреагував на улесливий тон, лише коротко кивнув і попрямував до сходів, що знаходились ліворуч від головної зали закладу. Я ж вперто продовжувала слідувати за ним, незважаючи на те, що цей похмурий тип явно вдавав, ніби мене не існує. Натовп у залі продовжував галасливо обговорювати останні новини містечка, хтось навіть сперечався, а хтось розмахував кухлями, при цьому їхній сусід спокійнісінько собі відсипався просто на столі.

І ось, нарешті, ми піднялися на третій поверх, де, на моє полегшення, крім нас не було жодної душі.
Але варто було дверям до зали зачинитися за моєю спиною, як мій супроводжувач зупинився, різко розвернувся до мене і заговорив, кидаючи холодні слова, немов каміння:

- І довго ти збираєшся мене переслідувати? Враховуй, що я не купую «спілкування» за їжу! І якщо ти розраховувала «зірвати куш», то я змушений тебе засмутити.

Він навис наді мною, немов крижана брила над «Титаніком», і мені знадобилося все моє самовладання, щоб не відсахнутися. Але ось ці слова... «Зірвати куш»?! Та хто він такий, щоб так зі мною розмовляти?!
- Це з ким ти мене порівняв? - вигукнула, відчуваючи, як у грудях закипає злість. От же гад повзучий! Та я йому... Та я...

- До твого відома, я не повзаю, а літаю, - спокійним тоном перебив мої розпалені думки блондинчик.

І з цими словами він зачинив двері просто у мене перед носом.

Я застигла, ошелешена. Це що ж, виходить, я все вимовила вголос? Чудово, просто чудово! Тепер я не тільки «жебрачка, яка переслідує незнайомців», а ще й балакуча дурепа. Зібравшись з думками, я глибоко вдихнула і попрямувала назад до зали. Ні, битися лобами з цим холодним типом зараз марно. Спочатку потрібно зрозуміти, що це за місце і як тут взагалі все влаштовано.

Шум у таверні ні на секунду не вщухав. Я обвела поглядом заклад, сподіваючись знайти щось або когось, хто зможе мені пояснити, де я опинилася. Біля стійки стояв все той самий корчмар, який так ввічливо підлизувався до мого незнайомця. Мабуть, почну з нього.

- Гей, хазяїне! - покликала я, підійшовши ближче.

Чоловік окинув мене уважним поглядом, вочевидь оцінивши не тільки мій зовнішній вигляд, а й стан одягу. І як той рудий міг мене сплутати з жебрачкою? Адже я заздалегідь підготувалася до переходу, одягнувши добротний дорожній костюм, куплений у крамничці для рольовиків. Так, я розраховувала потрапити в Аквітанію, він же казковий край, але й тут я не надто вибивалася з кола присутніх, хіба що...

- Чим можу допомогти, пані? - Я задумалася над відповіддю, після чого все ж таки наважилася скористатися тим, що прибула до таверни в компанії похмурого блондина, якого, здається, тут поважали.

- Та, власне, всім, - чесно відповіла, помітивши, що крім мене і власника таверни поруч нікого не було. - Де я? Що це за місце? - Корчмар хмикнув, відклавши ганчірку вбік:

- Ласкаво просимо до «Місячного дракона», найкращої таверни в окрузі. Щоправда, не думав, що до нас гості здалеку так несподівано забрідають, - його відповідь мене зовсім не заспокоїла.

- А що це за округ? - продовжила я, вдаючи, ніби все під контролем.

Корчмар здивовано підняв брову:

- Ви що ж, з іншого краю континенту? Ми перебуваємо в землях Аргарії, міледі. Чи ви просто заблукали?

Слово «Аргарія» мені не говорило зовсім нічого, але показувати, що я й гадки не маю, де перебуваю, було вже незручно. Тому я кивнула так, ніби все зрозуміла.

- Я просто втомилася з дороги, - буркнула у відповідь, сподіваючись, що мене не спіймали на відвертій брехні. - Можете що-небудь порадити?

- Звичайно, міледі. Пиріг із м'ясом і місцевий квас усім подобаються.

Я кивнула, після чого потягнулася по гаманець, несподівано згадавши, що гроші, які подарував мені колись дядько Міар, тут, найімовірніше, не в ходу. Трохи поміркувавши, я все ж вирішила ризикнути, поклавши на стійку знайдену сьогодні мною монету.

Здається, її золота облямівка говорила про те, що це не якийсь мізер, і цього має вистачити на сплату їжі. При цьому очі господаря таверни розширилися, а обличчя витягнулося. Корчмар несподівано затрясся, одразу ж відштовхнувши мою плату:

- Що ви, пані... для вас все абсолютно безплатно, - той переляк, з яким цей чоловік дивився на мене, натякав на те, що я все ж помилилася. - Ви можете зайняти ось той столик, - під грізним поглядом товстуна один із найближчих столів одразу розчистили, і я з сумнівом покосилася на запропоноване мені місце.

Щось з ним було не так, але я не могла просто відмовитися від пропозиції корчмаря, не надавши йому приводу для підозри. Тому я все ж таки сіла на лавку, дивлячись на те, як швидко накривали переді мною стіл.

- Смачного, пані, - якщо перед моїм компаньйоном власник закладу шанобливо підлещувався, то зараз його послужливість здавалася награною, немов мене намагалися... затримати.

Я озирнулася на всі боки: багато хто з присутніх не звертав на мене жодної уваги, але вишибали, які стояли біля виходу і яких я спочатку навіть не помітила, виглядали настороженими, і стояли так, щоб не спускати з мене уважного погляду. Що ж... здається, мене розкрили. І я абсолютно не знала, як місцева влада ставиться до візитерів з інших світів.

- «А що як таких, як я, просто “того” без суду та слідства?» - смикнулася від думки, що прийшла мені в голову, зі страхом дивлячись на їжу і питво, які з'явилися переді мною. - «Адже можуть і отруїти...», - натягнуто посміхнулася корчмареві, який продовжував витріщатися на мене, після чого все ж таки взялася тремтячою рукою за келих з квасом.