Пролог. Як я опинилася... а власне де це я?

- Якщо гора не йде до Магомеда, тоді... ай, до біса! - в серцях кинула, дивлячись на свій черговий «геніальний» винахід.

Що б я не пробувала - у мене ніяк не виходило відкрити портал.

Ба більше, мій дядько, єдиний із нашої сім'ї, хто зберіг здатність подорожувати між Землею та Аквітанією, так і не зміг протягнути нас із собою в той казковий світ. Іноді мені навіть здавалося, що всі ці його «драконячі казки» - просто вигадка, щоб розважити нас, дітей.

Тож у свої двадцять п'ять я замість магічних академій вивчилася на графічного дизайнера і тепер допомагаю в сімейному бізнесі, час від часу влаштовуючи собі такі от «втечі» від реальності.

Цього разу я вирішила створити дещо особливе - персональний рекламний щит. На ньому красувалася нахабна драконяча морда, що вишкірилася в зухвалій усмішці, яка, за моїм задумом, мала стати порталом до світу чарівництва.

От тільки скільки б я не тупцювала перед цим банером, він залишався звичайнісіньким шматком пластику з підсвічуванням. Навіть спеціальні сенсори, які я замовила для ефекту «відбитка долоні», не спрацювали.

- Ну ж бо! Даремний шматок китайпрому!» - вибухнула я, з досади натиснувши на сенсор так, що в мене щось затріщало під рукою. - Але ж я ще й відвалила купу грошей за цю «дизайнерську ідею»! Хоча сама ескіз намалювала до найдрібніших деталей! - Я шумно видихнула і, махнувши рукою, опустилася на прохолодний тротуар просто під злощасним порталом.

Просто посидіти. Подихати. Пожаліти себе.

Але тут я помітила дещо дивне.

За крок від мене щось блимнуло. Легкий відблиск, ніби крапля води зловила сонячний промінь. Я насупилася і підповзла ближче.

- Що ще за... - прошепотіла, простягаючи руку до кругляшка.

Це виявилася монетка. Маленька, старовинна, потемніла від часу, але з помітною золотистою окантовкою, яка все ще відбивала світло. Я підняла її, розглядаючи ближче.

- Ну, прекрасно! Тепер я ще й наче жебрачка, підбираю копійки на дорозі, - усміхнулася, крутячи знахідку між пальцями.

І саме в цей момент все навколо мене спалахнуло. Я навіть заплющити очі не встигла.
Сліпуче світло змінилося густою напівтемрявою. А коли я нарешті розплющила очі, то виявила, що сиджу... на запорошеній землі біля самого входу в придорожню таверну.

Дерев'яні стіни, вивіска, що висіла над входом, з намальованим келихом пива, жваві голоси всередині - все виглядало так, ніби я потрапила в якийсь дивний світ зі старовинних казок.

- Гей, дівчисько, ти що тут розляглася? - пролунав грубуватий чоловічий голос над моїм вухом.

Я підняла голову. Прямо переді мною стояв громила в потертій шкіряній куртці і з яскраво-рудою бородою. Він кинув на мене оцінювальний погляд, і куточок його рота скривився в усмішці.

- Слухай, а ти нічого так... для чужоземки. Можу тобі миску супу вибити, якщо... ну, ти розумієш, - його тон і вираз обличчя не залишали сумнівів, що саме чоловік мав на увазі.

- Вибачте, але вона зі мною, - пролунав раптом спокійний, але впевнений голос позаду мене.

Я різко обернулася і побачила високого чоловіка. У нього було світле волосся, трохи розпатлане, і строгий погляд. Однією своєю присутністю цей тип ніби зайняв увесь простір навколо.

- А ти хто ще такий? - насупився громила.

- Той, кому не варто було б заважати, - сухо відповів незнайомець, пильно дивлячись на рудого.

На кілька секунд повисла тиша. Рудий щось пробурмотів і відступив, оглядаючи мене з незадоволеним виглядом.

- Дякую вам, - пробурмотіла, встаючи на ноги й обтрушуючись. - Доречі... Хто ви?

- Ніхто, - відрізав мій рятівник, повернувшись до входу в таверну.

- Зачекайте! - Я швидко зробила крок за блондином, схопивши його за рукав. - Ви врятували мене. Як мінімум я повинна...

- Нічого ви мені не винні, - відрізав мій співрозмовник, трохи роздратовано обернувшись. - І відчепіться від мого рукава нарешті, - я бачила вогник невдоволення в погляді незнайомця, але відпускати його не планувала.
- Ну вже ні, - примружилася. - Ви явно знаєте, що тут відбувається. Я щойно була на тротуарі в місті, а тепер... де це взагалі?

Чоловік зітхнув, дивлячись на мене так, ніби я була найвпертішою проблемою в його житті.

- Послухайте, - почав він, повільно вивільняючи рукав із моїх пальців, - вам краще знайти когось іншого. У мене свої справи, і у ваші проблеми я вникати не збираюся, - шумно видихнув, збираючись залишити мене ось так посеред дороги.

- Чудово, тоді я просто піду з вами, - заявила, вперто схрестивши руки на грудях.

- Ні, - відрізав мій візаві.

- Так, - парирувала я.

Його очі звузилися, а куточок рота смикнувся, ніби він намагався стримати роздратування.

- Робіть, що хочете, - нарешті кинув блондинчик, розвертаючись до дверей таверни. - Тільки не кажіть потім, що я вас не попереджав. - І, не чекаючи відповіді, він зник усередині.

- «Що ж, ти сам це сказав», - подумала я, прямуючи слідом за своїм несподіваним рятівником.

Любі мої читачі, рада вас вітати у гумористичному продовженні "Драконячої пропозиції". Тут на вас чекають веселі пригоди, казусні ситуації і проста історія непростої потраплянки у казковий світ. Сподіваюся на вашу підтримку у вигляді лайків та коментарів. Наче з напрямом розібралися? Тоді поїхали!