Розділ 27. Кажуть: «Якщо ти відчуваєш біль - ти живеш»

— А мені можна? — тихо запитала, помічаючи, як обличчя Міара змінюється. Його полегшене зітхання ніби розвіювало напругу.

— Я думав, ти не захочеш… — прості слова, але вони боляче вдарили. Чому він так подумав?

— Я сама збиралася, але добре, що ти прийшов. Боялася, що мене не пустять... Як він? — питала про Ліама, навіть не уточнюючи.

— Тримається. Разів п’ять питав про тебе сьогодні. Я не знав, що відповідати — ти ж нічого не казала, — у його голосі звучала щира турбота, яка змусила моє серце битися швидше.

Це була найдовша розмова зі старшим братом за весь цей час. Я попросила підвести мене до візка, і вже звично напружилася, намагаючись самостійно влаштуватися. Але Міар несподівано підхопив мене на руки та обережно посадив.

— Дякую, — ледь прошепотіла, почуваючись трохи ніяково.

— Йдемо? — кивнув він. Ми мовчки виїхали з палати, прямуючи до дверей палати Ліама. Але, щойно вийшли з коридору, то побачили, як лікарі вже залишали кімнату, в якій знаходився пацієнт, а санітари вивозили каталку. Все ніби завмерло, а моя душа впала, наче камінь.

Я мовчки слідувала за ними, намагаючись не відставати. Кожен метр цього коридору відчувався тягучим, чужим. На потрібному поверсі санітари повернули ліворуч, і я поспішила наздогнати їх, але не знала, як показати, що я тут. Нарешті зважилася:

— Ліам...

Його реакція була миттєвою. Він зупинив санітара, ледь не хапаючи його за руку.

— Ніка? Це ти?

— Так, це я. Ліам… Я буду чекати, — голос зривався, а горло стискали сльози. Санітари швидко забрали хлопця, щоб не хвилювати перед операцією. Я стояла, наче завмерла, поки рука Міара не лягла мені на плече.

— Все буде добре. Ліама оперують найкращі лікарі, — його слова звучали так впевнено, що я лише кивнула, хоча сльози продовжували текти по моєму обличчю.

Шість годин очікування. Я нервово ходила коридором, коли Міар, здавалося, став статуєю. Його спокій дивував і водночас заспокоював. Нарешті двері операційної відчинилися.

— Все добре, операція пройшла успішно, — сказав лікар, але ці слова не могли зняти всієї напруги. — Ліама переведуть до реанімації. Скоро він прийде до тями.

Я подякувала, а старший брат, виснажений, мовчки опустився на коліна. Тільки тоді я зрозуміла, як важко було йому чекати.

Коли Ліама вивезли, нас не пустили до нього. Медсестра пояснила, що побачити його можна буде тільки зранку. Ми вирушили назад у палату, залишаючи незліченні запитання без відповідей.

А, повернувшись, я ледь спромоглася дістатися ліжка. Втома поглинула мене. Сон прийшов швидко, і я знову опинилася на тій самій галявині. Тільки цього разу драконів не було. Мене тягнуло до гір, наче щось невидиме закликало. Я не могла опиратися цьому поклику, кожен крок наближав мене до кам’яних велетнів. І тільки доторкнувшись до одного з них, я почула голос Міара:

— Ти прийшла сама. Це було твоє рішення.

Слова видалися знайомими, і спогади, немов невщухаючий вир, захопили мене. Я прокинулася, але біль залишився зі мною. Пам’ять поверталася частинами: брати-дракони, їхній світ, моя втеча та вибір.

А потім — крила. Ті, що я відібрала у Ліама. Це було моє прокляття та моє кохання.