Розділ 26. Реабілітація як вона є

Сірі будні реабілітації накрили мене з головою. Кожного ранку я вирушала до тренувальної зали, де на мене чекали складні, а іноді навіть виснажливі вправи. Кожен рух здавався випробуванням, але я вперто продовжувала. Руки починали слухатися, хоча й повільно, але з ногами все було складніше — здавалося, вони зовсім забули, як тримати тіло. Лише пальці ворушилися, і це було моїм маленьким, але важливим досягненням.

Маша, дізнавшись про мій стан, одразу ж приїхала. Її очі були червоними від сліз, і подруга довго мене обіймала. Вона переймалася, адже навчання забирало в неї майже весь час, і ми могли бачитися лише на вихідних. А тут така новина!

Ми говорили довго, адже я мала розповісти про свої успіхи, при цьому я обіцяла, що невдовзі знову стану собою. Маша, в свою чергу, ділилася новинами зі свого життя. Особливо часто вона згадувала Андрія — хлопця, про якого я вже чула. Маша навіть запросила його в гості цієї суботи. Я не заперечувала, вирішивши, що прогулянка двором лікарні буде корисною.

А ще щодня до мене приходили Ліам та Миар. Молодший брат, завжди привітний і теплий, ставав для мене промінчиком світла в цей непростий час. Зате старший зазвичай залишав нас удвох, пояснюючи це тим, що хоче, аби ми краще познайомилися. Часом я ловила себе на думці, що хочу поділитися з ними своєю таємницею — тим, що частково втратила пам’ять. Але боялася їхньої реакції.

З Ліамом було затишно. Його голос, наповнений теплом та жартами, змушував мене забувати про реальність. Я помічала, як він жваво жестикулював під час розповідей, і кожен його рух здавався надзвичайно природнім. У нього в волоссі були дивні зелені пасма, такі ж, як і у Міара, тільки світліші. Я усміхалася, думаючи, що це, мабуть, якась модна деталь, хоч у таких речах я зовсім не розбиралася.

Присутність цього хлопця викликала у мене дивні й водночас приємні відчуття. Я ловила себе на бажанні доторкнутися до його руки, обійняти його, просто бути поруч. А коли він повертався до себе в палату, серце огортала легка туга.

Особливо я чекала ночей. Саме в цей час мені снилися ВОНИ — два величні дракони, які зачаровували мене своєю присутністю. Чорний, з ізумрудними пластинами, випромінював спокійну силу, але буро-зелений тягнув до себе магнітною енергією. Сни здавалися такими яскравими, ніби це була не фантазія, а паралельна реальність.

І тільки зранку все починалося знову.

Реабілітацією керувала енергійна бабуся — Єгулина Тимофіївна, або, як її називали колеги, Ягулька. Попри свій вік, вона мала неймовірну витримку та суворий характер. Жіночка нагадувала мені казкову Бабу Ягу, але її тепло та турбота розтоплювали будь-яке серце. Завдяки їй я не дозволяла собі розслаблятися й завжди викладалася на повну.

А коли її заміняла Василиса — молода та зухвала дівчина з яскравим волоссям, — реабілітація набувала нового забарвлення. Її жарти й дружня підтримка робили процес менш напруженим. Якось вона жартома сказала: «Якщо відновишся, можеш забирати моє волосся!» — і ми обидві щиро засміялися.

Мій лікар, Констянтин, хоча всі звали його Яковом, також підтримував мене. Одного разу він зізнався, що змінив ім’я через кумедне прізвисько з дитинства — Кощій. Це викликало в мене теплу усмішку. Його історії та оптимізм додавали мені сил.

Я вже вирішила: коли Ліам піде на операцію, я чекатиму його біля операційної. Хотілося бути поруч у цей важливий момент, навіть якщо він про це не здогадується.

А якось пізно ввечері, коли я майже заснула, у двері постукали. На порозі стояв Міар. Він трохи хвилювався, але його слова прозвучали чітко:

— Привіт, Ніка. Ти хочеш почекати Ліама після операції разом зі мною?