Розділ 24. У мене є хлопець

- Ніка! – хлопець відштовхнув моїх родичів, обіймаючи мене. І як тільки сліпий зміг знайти мене в цій купі людей? Не за запахом же? Запах! Чорт, напевно, я пахну не надто привабливо. Але, попри всю абсурдність ситуації, в його обіймах я відчувала себе, наче вдома.

Голова не пам'ятала, а серце явно щось знало. Мабуть, він справді мій хлопець. Інакше як пояснити те, що моя душа рвалася до Ліама, а серце було готове вирватися з грудей? Я спробувала простягнути руки, обіймаючи у відповідь. І мені навіть вдалося перемістити їх на спину хлопцеві. Одразу ж запищали датчики, сповіщаючи, що зі мною, мабуть, не все гаразд. Ліам одразу відсторонився, а я зітхнула.

Ну, о... як же не вчасно. В його обіймах було так добре. І мене навіть не турбувала присутність родичів. До речі, про них. Я подивилася на брата мого «хлопця», помічаючи в ньому щось дуже знайоме. Але що саме – не знаю.

Добре, розберемося пізніше. Ніхто не став коментувати нашу поведінку, і тільки тоді я зрозуміла, що поводжуся як закохана дівчина, якою ніколи не була. Мені стало трохи соромно, але зовсім трошки. А що тут такого, якщо навіть батьки стільки мені говорили про Ліама? Отже, вони його прийняли, і хлопець їм сподобався.

А якщо вірити розповіді медсестри (в принципі і в офіційній версії вибуху, розказаній батьком, були ці відомості), то цей самий хлопець прикрив мене собою від ударної хвилі та вогню. Я одразу придивилася до обличчя знайомого незнайомця, помічаючи невеличкі опіки на ньому. Схоже, йому справді дісталося. І ця пов'язка на очах. Мені так хотілося її зняти, щоб побачити ясні карі очі.

І чому я була настільки впевнена в кольорі? Тиша затягувалася, а датчики почали стихати, як і моє розбурхане серце. Але цю незручність розбив прихід нового лікаря. Мабуть, це і був той самий Яків Степанович, адже батьки радісно почали з ним вітатися та посміхатися. Чоловік підійшов до мене, оглядаючи:

- Добрий день, Ніко. Ну й налякали ж ви нас! – голос у нього був приємний, і сам лікар викликав у мені симпатію, тому я усміхнулася, знизуючи плечима. О, і цей рух мені вдалося зробити, хоча він відгукнувся легкою болем в спині.

- Лікарю, я тут… рухатися не можу, лише трохи, – вирішила відразу поскаржитися, а то раптом він так само втече, як і його попередник.

- Це нормально, я призначу тобі вправи для реабілітації, і все буде добре. Також щодня тобі будуть робити масаж, рухливість потрошки повернеться до твоїх м’язів, – говорив він впевнено, і я вірила лікарю. – Ще тобі потрібно буде пройти повторне обстеження, але все пізніше. Список необхідного вам принесе Міла, – це Яків Степанович вже звертався до моїх батьків, які йому лише кивали: – А ви, хлопче, повинні повернутися до себе, у вас скоро сеанс, якщо пам’ять мене не підводить, – чоловік з докором подивився на Ліама, на що його старший брат лише кивнув. – Операцію призначили на наступний тиждень. Вам ще не дзвонили? – останнє, що я почула, коли вони виходили з моєї палати, залишаючи мене наодинці з ріднею.

Хлопці пішли, а відразу за ними в палату повернулася вже знайома мені медсестра, мабуть, моя особиста, раз стільки часу мені приділяла. Вона привезла інвалідий візок і список, який передала моєму батькові. Той уважно його прочитав і чомусь кивнув. Дівчина усміхнулася та одразу ж вийшла.

- Ну що, Ніка, як щодо прогулянки? – тато усміхався, а я дивилася то на крісло, то на нього.

- А чому б і ні? – в чотирьох стінах я ще належусь.

- Треба одягти дитину, все ж таки на вулиці зима, – зима, отже я не помилилася в підрахунках.

Виходить, я втратила пам’ять відразу після вибуху. Але чому ж тоді я не пам’ятала Ліама? З цим ще доведеться розібратися. На мене одягли теплі шкарпетки, пальто, шапку, закутали в ковдру, а потім тато посадив мене в крісло. Сповили мене так, що я навіть за бажання не змогла б рухатися. Було дуже жарко, тож я стала натякати, що пора виїжджати, якщо вони не хочуть, щоб я заживо зварилася.

Вираз обличчя був у мене такий, що навіть батьки все ж зглянулися, почавши потроху рухатися до виходу. Але ситуацію врятував Кирило, який до того сидів тихо:

- А можна я покатаю Ніку? – він узявся за ручки і почав штовхати крісло.

Як не дивно, але в нього це досить непогано виходило.

На вулиці мене чекала справжня зимова казка: білий сніг лежав всюди, вкриваючи землю і дерева, світило яскраве сонце, змушуючи все навколо сяяти, немов коштовності. Кир трохи пришвидшився, оскільки доріжки були добре почищені, і візоко досить швидко котився по них.

Ми швидко під’їхали до лавок, біля яких красувалися ялинки, на кожній з яких я побачила гірлянди, але вдень вони не були ввімкнені. Невже це… Схоже, Кир зрозумів, про що я, тому сам вказав мені на прикрашені дерева, пояснюючи:

- Скоро вже Новий рік! Через два тижні. Може, до того часу тебе випишуть додому, було б  добре. Та й Ліаму мають до того часу зробити операцію.

- Операцію? А що з ним?

- То ж зір. Кажуть, щось у мозку, і лікарі обіцяли все виправити, його сильно вдарило, тому твій хлопець перестав бачити. Ну я точно не знаю, тобі краще спитати в нього або в Міара. Вони класні. Міар обіцяв, що ми поїдемо в гори, як тільки ви з Ліамом поправитеся. Сподіваюся, що це буде скоро! – Кир з ентузіазмом мені розповідав про те, де він хотів побувати, а у мене в голові виникали все нові і нові питання.

Поки я розмірковувала над цим, до нас підійшли батьки і всі розмістилися на лавці, насолоджуючись чудовою погодою та тишею.

- Доню, з завтрашнього дня почнеться реабілітація, – тато подивився на мене, і все ж додав: – Може, пройдемо обстеження сьогодні? Якщо щось не так, то швидше почнемо виправляти, – було видно, що він дуже переживав.

Щось не так… Адже і це не було виключено. Але не будемо засмучуватися раніше часу. Я усміхнулася родичам і ствердно кивнула:

- Було б непогано якнайшвидше все пройти. Може, вже до Нового року я зможу повернутися додому… - ех, мрії-мрії.