Розділ 21. Я впораюсь!

Прокинулась я з піднесеним настроєм. І навіть моя сліпота більше не лякала мене, як раніше. Адже коли я могла бачити такі яскраві, живі сни, які здавались справжніми, то розуміла, що ці труднощі були лише частиною кошмару, який от-от мав закінчитися. Я піднялася з ліжка, пританцьовуючи, і, диво, нічого не зачепила і навіть не впала. Настрій лише покращувався, і я заспівала. Так, фальшивила, але нічого не поробиш — співачка з мене не вийшла в дитинстві, та й з часом нічого не змінилося.

У двері постукали. Схоже, мої непрофесійні звуки налякали господиню, адже Кікі занепокоєно заговорила через двері:

— Ніко, сонечко, у тебе все в порядку? Я можу зайти?

— Так-так, все добре. Проходьте. — Двері відчинились, і я почула розмірені кроки. Кікі зупинилась поруч, немов оглядаючи мене та намагаючись знайти сліди сліз. — У мене справді все добре. Снився чудовий сон, де я літала. Отже, настрій чудовий. І якщо що — я співала, а не ридала. Просто мені ведмідь на вухо наступив…

Не встигла я закінчити, як почула занепокоєний голос Сьоми:

— Дитино, як так? Він тебе не помітив? — Ну так, як завжди, він все сприймав буквально. Мені стало дивно, що стражі зовсім не розуміли метафор.

— Це така приказка. Її використовують, щоб пояснити, що голос для співу непридатний і музичний слух відсутній… — я говорила, не сподіваючись на розуміння, але Кікі все ж таки засміялася, заспокоюючи мене:

— Ой, то це не біда! Співай, скільки душа бажає! Піду тільки Сьому заспокою, - після цього я відчула, як бажання співати несподівано зникло. Наче все правильно сказала, але усвідомлення того, як погано у мене з вокалом, трохи засмутило. Естрада точно не для мене.

Я намацала стілець, на якому лежала вчорашня сукня, і поспішила вдягнутись. Дуже хотілося їсти, та й треба було обговорити останню браму. Хотілося дізнатися думку досвідчених вартових. Я вже знала, що двері за п’ять кроків від ліжка, тому впевнено направилась до них і спустилась до родичів, що балакали внизу.

— Він просив трохи почекати, тому ми повинні затримати Ніку. Видно, у них є вихід, але часу катастрофічно не вистачає… — продовжував Сьома, помітивши мене. Він не встиг сказати більше, але я змогла вловити частину фрази і одразу запитала:

— Хто просив? — Не стала ходити навкруги.

— Ніко, ти вже зібралась? — Кікі спробувала перевести розмову, але мене цим не обдурити.

— Я запитала, хто вас просив? — намагаючись зробити голос якомога суворішим, відповіла.

— Міар, — одразу здався Водяник. — Він не хоче тобі зла, скоріше бажає захистити тебе.

Мене пересмикнуло від думки, що стражі досі можуть вірити цьому брехуну.

— І ви все ще йому довіряєте? — мене кинуло в дрож від думки про можливу змову стражів з цим чоловіком.

— Ніко, послухай, може, він і поганий, але я відчуваю, коли мені брешуть. — Не варто втручатись у такі розмови. І все ж, я твердо стояла на своєму:

— Я йому не вірю. - Колись думала, що він чудовий, але жорстоко помилилась. Другий раз я не попадусь на брехню цього дракона. — Можливо, він і не брехав, але це не означає, що лускатий сказав всю правду. Я зустрічала занадто багато лукавих людей, щоб вірити тому, хто мене хоча б раз обманув. — Я була непохитною. Хоча, судячи з мовчання, мої співрозмовники не намагались мене переконати.

— Добре. Але в будь-якому випадку тобі для початку треба заспокоїтись і поснідати…

— Не треба мене вчити, що мені робити! — Боже, я що, зірвалася через дрібницю? Стільки трималася, а тут зірвалась? — Вибачте… — намагалася пом’якшити слова, але мовчання вартових явно говорило про те, що вони були в шоці.

— Ніко… Ми не хочемо тобі зла. Навпаки, бажаємо тобі допомогти, — сказала Кікі.

Я вже десять разів подумки заліпила собі потиличників за цей зрив. Але вони все ж пробачили мене, адже їх обійми були щирими та теплими. Стражники жаліли мене, неначе дитину, і це дозволило мені проявити слабкість.

А коли я нарешті заспокоїлася, мої помічники розімкнули обійми, і Кікі запросила мене на сніданок:

— То що, поїмо перед походом?

— Так, було б непогано. Що в нас на сніданок? — відповіла, намагаючись говорити весело, ховаючи якнайдалі свою внутрішню тривогу.

Ранок минув у неспішних розмовах під час їжі. Я дозволила стражам затримати себе, як просив Міар. Якщо вони йому довіряли, чому б і мені не довіритись цим мудрим людям? Хоча, чесно кажучи, я все ж боялася того, що чекало мене попереду.

Але йти треба було. Я встала, показуючи свою готовність, і звернулась до Сьоми, знаючи, що Водяний з нами не піде:

— Сьомочка, велике вам дякую за підтримку, це багато для мене означає. Я рада, що зустріла такого чоловіка, як ви. Але сподіваюся, що це не прощання, і ми ще побачимось. — Простягнула руки, пропонуючи обійнятися, і Семен поспішив пригорнути мене до себе.

— Обов’язково побачимось. Ти ще й побачиш, який я красень, — відчула його щиру посмішку.

І ось ми піднялися та поспішили вийти на вулицю. Сьома пішов до своїх володінь, а ми з Кікі направились до брами. Піднімались все вище, але йти було на здивування легко. Кікі міцно тримала мене за руку, підтримуючи, і це дарувало мені надію. Я впораюсь! Я зможу! Головне — вірити в себе і в тих, хто знаходиться поруч. І я справді повірила в це. Розправила плечі і ступила в невідомість.

Хто говорив, що дівчата не бувають сміливими?