Розділ 19.2.

Шоста брама. Ніка

Прокинулася я від того, що Водяник покликав мене, акуратно торкаючись плеча:

- Дитино, треба вставати, - ну треба, то треба.

Я потягнулася, відчуваючи в тілі якусь дивну легкість, немов і не проходила крізь браму, а довгий час відпочивала. Піднялася самостійно, показуючи Водяному, що чудово почуваюся. Чоловік лише хмикнув на це, але за руку все ж притримав, адже йому все одно мене вести далі. До речі, а хто в нас останній страж Передгір'я? Адже ж я так і не запитала про це. Та й соромно мені, оскільки я й імені свого супроводжуючого не знала. Не звертатися ж до нього за видовою приналежністю - Водяний. Чи це і було його ім'я?

- Вибачте, але в мене виникло дурне запитання, - ех, була не була.

- Яке? - Якби в мене був зір, впевнена, що побачила б на обличчі Водяника підняту в німому питанні брову. А так мені залишалося лише уявляти собі, адже я навіть не знала, який він мав вигляд.

- А як вас звати? Мені незручно, але я так і не запитала. Моменту слушного не було, а тепер почуваюся невпевнено, - виклала все як на духу, нехай хоч посміється наді мною. 

- Моє ім'я? - Почула здивування в голосі стража. - Давно мене про нього не питали, всі так і звуть - Водяним. Але якщо тобі справді цікаво... - він трохи забарився, а я поспішила запевнити свого співрозмовника:

- Дуже цікаво. Хотілося б до вас на ім'я звернутися...

- Ну, раз так, то я звісно скажу. Семеном мене звуть. Близькі називали Сьомою. Але давно це було, то я вже майже й забув, - мені здалося чи я почула в його голосі смуток?

- Дуже приємно познайомитися, Семене, а я Вероніка, вона ж Ніка. Хоча ви й так знаєте.

- І мені приємно, Нікочко. Ну що, відпочила? Підемо далі? - Сподіваюся, чоловік посміхнувся, у всякому разі, голос Водяного потеплішав.

Я ствердно кивнула у відповідь, і ми рушили далі.

- Ой, зовсім забула, - відволіклася і головне своє питання не поставила.

- Про що забула? - Ми зупинилися, і я невпевнено підняла голову, намагаючись створити зоровий контакт зі своїм співрозмовником.

- А до кого ми йдемо? Хто сьомий страж Передгір'я? - Можливо, я заздалегідь зможу зрозуміти, з ким же мені доведеться мати справу.

- То подруга моя й сестра... Кікімора Лісова, - кхм... у цієї казкової героїні був «веселий» послужний список, але мене все ж таки підкупила її спорідненість з Семеном.

- Кік... А це її ім'я? - От у нас, наприклад, так обзивають людей, але краще я мовчатиму. А то можна і образити через свою необізнаність.

- Так, ім'я. Кіка для рідних. А що з ним не так? - Вже краще б я нічого не говорила, аніж згодом пояснювала своє збентеження.

- Та ні, нічого. Просто не чула раніше таких, - я буду нема, наче риба.

Ще не вистачало посваритися з вартовими через глузування над ім'ям. Може й моє здається дивним для інших народностей. Та й у мене упереджене ставлення через казкових персонажів. 

- Ну тоді ходімо, чого стоїш, наче вкопана. Вечір скоро, а ми ще нічого не їли, а я щось зголоднів, - знизала плечима у відповідь і рушила за Водяником.

Цікаво, а годувати нас чим будуть? Не жабами я сподіваюся?

Драконячий замок. Ліам

Прийшов до тями, коли надворі був вже вечір, страшенно боліла голова і хотілося пити. 

- Води, - побачив якийсь рух у своїй кімнаті та вирішив попросити.

- О, отямився, - це був мій брат. - Ну то розкажи мені, як безсмертна істота примудрилася втратити практично всі сили? Що ти там робив? - Голос Міара був відверто злим.

Але кухоль із водою він мені все ж подав. Випивши весь вміст, я вирішив йому відповісти:

- Ніка, я повинен був її врятувати, - не було сенсу приховувати свої справжні наміри, адже старший все одно про все дізнається.

- Знову ця «провидиця»! Ліаме, ти хоч уявляєш на що пішов заради якоїсь дівчини? Та таких мільйони навколо, далася вона тобі! - Рикнув мій брат, але й мене зачепили його слова.

- Далася! - Розлютився, звідки тільки й сили взялися, я підхопився з ліжка, ставши навпроти брата. - Я не можу дати їй померти! Тільки не вона! Мені начхати на всі слова і заборони, начхати на своє життя і силу! Я хочу, щоб Ніка жила! Я кохаю її! - здається, до мене самого це щойно дійшло.

- Кохаєш? - Міар вперше виглядав таким безпорадним. - Але... коли?
- Я й сам не знаю. Тільки недавно це усвідомив. Брате, і що мені тепер робити? - А ось тепер розгубився і я сам.

Що робити з моїми почуттями?

- Як що? Берегти свою кохану. Ти повинен її врятувати будь-що, не повторюй моїх помилок... - Міар опустив голову, а я обійняв його, здається, цей біль буде в наших душах навічно. 

- І де зараз Вероніка? - Від колишнього гніву не лишилося й сліду, щойно я вимовив це вголос, усе відразу ж стало на свої місця.

- Вона у Кікімори разом із Водяником. І ще... Ліаме, а ти знав, що дівчина осліпла?

- Як осліпла? - Я ошелешено подивився на брата, не знаючи, як реагувати на таку новину. - Ч-чому?

- Вона віддала свої очі Горгоні, - чи міг я про таке навіть подумати?

- Я вб'ю її! - Кам'яній мало було моєї допомоги? Вона ще й Ніку вирішила обдурити? Їй не жити!

- Зачекай. У них договір. Зір повернеться до Ніки, тож потрібно буде тільки почекати. І я вже покарав Медузу, залиш її. Тобі краще відпочити і пізніше повернутися до Вероніки. Вранці на неї чекає сьома брама, - старший завжди вмів мислити тверезо в будь-якій, навіть найвідчайдушнішій ситуації.

- Сьомі... а що потім? - Чи дадуть вони обіцяне звільнення всім жителям Передгір'я?
- Я не знаю, брате. Але ти маєш бути там, - Міар має рацію. Я залишуся з Нікою до кінця, і якщо треба буде - помру за неї. - Відпочивай, а я піду, - кивнув, дивлячись на те, як віддалялася спина мого брата.

Кабінет Міара

Повернувшись від Ліама, я відразу ж накреслив руну, звертаючись до Місяцеликої Богині.