Розділ 19. Семен, він же Сьома

Я відчула, як Водяник міцно схопив мене за руку. Було неймовірно страшно, але я все ж таки рішуче зітхнула і зробила крок уперед. Біль, немов туманна хмара, оточив моє тіло, він почав підніматися від ніг все вище й вище, і в якийсь із моментів я просто закричала.

Але чоловік не злякався і не відпустив мене, він не кинув, а лише сильніше притиснув до себе, буквально протягуючи крізь браму. Якби страж не зробив цього, думаю, я залишилася б там. На кордоні двох світів. 

А через якийсь час я усвідомила, що банально захрипла від криків, тому просто продовжувала вити. Мої суглоби викручувало, а все тіло трясло. Я чула, як Водяник мені щось говорив, заспокоював, але нічого не могла вдіяти із собою, адже мої вуха заклало і звуки відчувалися немов сторонній шум. А слів я і зовсім не розбирала. І єдине, чого мені хотілося в ту секунду, то це щоб усе якнайшвидше припинилося. Я мріяла провалитися поскоріше в безпам'ятство, аби біль відійшов бодай на якийсь час.

І Всесвіт, здається, почув мене, оскільки слух повернувся, а ще я навіть почала потроху розуміти.

- Вже все? - З надією вчепилася в руку свого супровідника, а він заспокійливо погладив мене по голові:

- Так, дитино, вже все. Ми пройшли. Ти як, Ніко? - Гарне запитання, от тільки однозначної відповіді на нього у мене не було.

З одного боку, я ледь не померла, а з іншого - все якось підозріло швидко закінчилося, і я не знала радіти мені чи почати переживати. А що як біль відступив лише на якийсь час і незабаром повернеться з новою силою?

- Не знаю. Здається, цього разу легше... - так, мене все ще трясло, але це здавалося дрібницею порівняно з тим, що було минулого разу. 

- Ну от і добре. Зараз трохи відпочинемо, і можна буде продовжувати наш шлях. Я відійду ненадовго, не переживай. Можеш поки подрімати, тут абсолютно безпечно, - якщо слова Водяного й здивували, то мені було не до того, аби роздумувати над ними.

Я поклала голову на сумку, і сон швидко заволодів моїм тілом.

Шостий кордон вартових. Водяник

Я боявся, що Ніка чинитиме опір, почне розпитувати або навіть вимагати якихось пояснень. Але цього разу її сліпота зіграла нам тільки на руку. Я залишив дівчинку дрімати в заростях чагарнику, де її ніхто не потривожить, а сам поспішив до кордону наших територій. Туди, де лежав молодший дракон. 

Підійшов до хлопця, хоча який хлопець, йому, як і мені, кілька тисяч років, тільки виглядав він зовсім як хлопчисько. Лускатий лежав на землі і не рухався, і я поспішив перевірити пульс.

Живий. Просто у відключці. І як йому вдалося перетягнути весь біль на себе, та ще й так, що Ніка нічого не зрозуміла і не помітила? Дракон навіть не кричав, хоча я уявляв весь той біль, який йому довелося стерпіти. Всі вартові через нього проходили. Але наш біль був разовий, під час ініціації, він не посилювався, як той, що призначався «провидиці». Звичайну людину він би вбив. Навіщо це Богам? Чому вони забирали життя у тих, хто хотів нам допомогти? І нехай цього разу Ніка вижила, але це все лише завдяки втручанню дракона. Чи, можливо, в цьому й прихована вся таємниця?

Хлопець так само продовжував лежати, не приходячи до тями. І я вже почав турбуватися, може варто викликати його старшого брата? Дістав магічне дзеркало і накреслив на ньому координати дракона.

Той відповів одразу ж, здивовано дивлячись на мене:

- Що тобі треба, страже? - Ну от, ніякої поваги, навіть радше зневага. От і допомагай цим невдячним.

- Брат тут твій. Не хочеш забрати? - Не буду я з ними розшаркуватися, місію свою з порятунку молодшого дракона я виконав. І то тільки заради Ніки, адже дівчисько засмутиться, якщо дізнається.

- Ліам? - Так ось як його звуть. - Де?

- Біля шостих воріт, - сказав, відключаючись. 

Тепер можна з чистою совістю повертатися до «провидиці». Я попрямував на територію вартових, але почув тихий голос дракона-молодшого:

- Ніка... Як вона? - Закохався він чи що?

- Жива. Ти врятував її, тож можеш заспокоїтися, - і лускатий справді полегшено видихнув, знову заплющуючи очі.

Занадто слабкий, але жити буде. Таких і палицею не доб'єш.

Зі своїми дивними думками я й повернувся до кущів, біля яких залишив Ніку. Час рухатися далі, не знаю чому, але я відчував, що час не терпить.