Розділ 17. Шостий страж Передгір'я

Горгона продовжувала тягнути мене за руку, а я старанно перебирала ногами, намагаючись не впасти і не розпластатися на землі. Виходило в мене так собі, але я зібрала всю свою волю в кулак і продовжувала рухатися за Медузою. 

Без очей було страшно. Краще вже втратити слух або голос, але жити в непроглядній темряві - таке і ворогові не побажаєш. Тепер я точно про це знала, от тільки... вибору в мене не залишалося. Не знаю, скільки ми так пересувалися, оскільки я банально втратила лік часу, але в одну мить Горгона зупинилася і звернулася до мене:

- Прийшли. До брами залишилося всього кілька кроків. Ти готова, «провидиця»? - Чи була я готова?

Ні. Зараз я почувалася маленькою дівчинкою, від якої дорослі навколо почали надто багато вимагати. Мені хотілося впасти на землю і забитися в істериці, але я чудово розуміла - це не допоможе. Я мала йти вперед, як би складно мені не було. Тому відкинула занепадницькі думки вбік і впевнено кивнула, адже тепер Горгона бачила все добре:

- Я готова, ведіть, - що швидше я це все пройду, то буде краще.

- «Зараз потрібно буде трохи потерпіти, і все буде добре», - ці думки кружляли в моїй голові, і я вирішила, що вже достатньо налаштована для проходження чергового випробування. У всякому разі я відчувала себе куди більш впевненою.

Медуза перехопила зручніше мою долоню, і ми зробили кілька кроків вперед, після чого темрява раптом наповнилася дзвенячим болем. Ворота я відчула одразу ж, адже вони не залишили на мені жодного цілого місця: я горіла і згорала, вмирала і знову воскресала. У якийсь момент я несподівано відчула, що більше не можу.

Горгона вже не тримала мене - було марно, адже я корчилася в муках, валяючись на землі. Хотілося просто померти, аби все якнайшвидше закінчилося.

І тут я почула ЙОГО. Ліам ніби був зовсім поруч, але тільки з іншого боку від брами. Хлопець кричав разом зі мною і поглинав мій біль. Я відчула, як він спробував розділити його, забираючи на себе основну частину. Мені ставало легше, хоча страждання все ще не відпускали. Було в рази гірше, ніж в минулу мою спробу. Боюся, що наступну я просто не переживу...

- "Маленька моя, тримайся. Ти в мене сильна. Прошу тебе, не здавайся", - голос хлопця долітав до мене, хоча я прекрасно знала, що дракон був занадто далеко. Він не міг перетнути землі вартових, тому бився за мене десь там, на кордоні. 

Я постаралася взяти себе в руки: не можна змушувати його ще більше страждати, адже це не його біль. Обережно піднялася з колін, на автоматі витираючи з них бруд. І тільки після цього я відчула, що кров із носа не просто потекла, вона захльостала, не зупиняючись. Саме в цю мить я відчула, як холодні долоні Горгони опинилися на моєму обличчі, заспокоюючи біль і зупиняючи кровотечу:

- Все добре, мала. Вже все добре, тримайся, - вона гладила мене, і разом з її дотиками біль потихеньку відступав, даруючи мені заспокоєння. - Ще хвилиночку і ми підемо, гаразд? Нам треба рухатися, а то бачиш, як твій дракон біснується? Того й гляди кордон зруйнує, - я, звісно ж, нічого не бачила, зате чудово відчувала, як Ліам тягнувся до мене, тож спробувала відправити йому заспокійливу думку:

- «Все в порядку, я ціла. Зі мною вже все добре», - здається, почув.

У всякому разі, спроби прорватися до мене припинив, а я почула у себе в голові задоволене урчання: «жива». Цей наш дивний зв'язок з одного боку лякав, а з іншого дарував якесь незрозуміле тепло.

Піднявшись, я обтрусилася та по максимуму обтерла своє обличчя. Впевнена, що на мене зараз страшно подивитися, адже бруд і кров - те ще видовище. Але Горгона ніяк не реагувала, а більше тут нікого й не було, тож лякати нікого. Ми ще трохи так постояли, але мабуть Медузі це набридло, бо вона схопила мене за долоню і потягнула за собою:

- Нам краще поспішити, якщо хочемо до заходу сонця потрапити на місце. Тут не дуже-то безпечно ночами, - я знизала плечима, все одно ж не бачила нічого, але якщо є небезпека, то краще поспішити. 

За моїми внутрішніми відчуттями йшли ми не довго, але Медуза несподівано різко зупинилася зі словами:

- Ось і прийшли. Сподіваюся, нас тут чекають... - а я як сподіваюся...

Потягнуло вогкістю і тванню. Цікаво, а куди саме прийшли?

- А де ми? - Вирішила озвучити своє питання.

- Як де? На болоті. Де ж ще мешкати Водянику? - «Я великий Водяник, я великий Водяник. Жартувати й тішитись я не звик...» - одразу прозвучав уривок пісні в моїх думках.

То ось куди нас занесло. 

На скільки я пам'ятала, мешканець боліт не був зовсім вже негативним героєм з казок, але хто його знає, який страж у цій реальності. Тут кожен виявився геть не таким, як мені уявлявся завдяки стереотипам із народної творчості.

- Гей, Квакуш, ти де? - Горгона голосно крикнула, але у відповідь їй голосили самі жаби.

Кого кликала, ті й відгукнулися. Я вже було подумала, що нас нахабно проігнорують, але тут почувся гучний «хлюп» і поруч з нами пролунав гучний голос:

- І що Горгона Кам'яна забула в мене на болоті? Ніяк Гогинич тебе кинув? Невже і його ангельське терпіння закінчилося? - Чоловік розсміявся, на що Медуза зло прошипіла:

- Не дочекаєшся, старий хрич. Приймай «провидицю», - схоже, водяник усе ж зачепив болючу для Каменеокої тему, раз вона поспішила скоріше позбутися мене і втекти.

- Хто? Вона? - Здається, страж підійшов до мене впритул, у всякому разі, запах болота посилився. - То вона ж сліпа! Ти кого до мене привела, га? - Рикнув місцевий господар, на що я несподівано для самої себе обурилася:

- У кожного свої недоліки! І чим я вам не догодила? - Мені набридло, що кожен був чимось у мені незадоволений.

Ніби я сама викликалася на роль «тієї самої». Та мені взагалі подобалося жити собі на Землі: ні тобі якихось великих проблем, та й волосся з очима були при мені. Я ледь не розревілася, але все ж стрималася. От іще! Не побачать вони моїх сліз!

- А вона з характером! - Сказано було якось зі схваленням чи що. - Однозначно вона мені подобається! - Дивні в них все ж таки смаки.