Розділ 13.2.

Поки ми з Кощеїкусом продумували план дій, Ягулька зібрала мені в дорогу перекус, трохи прибрала на кухні Кощія і стояла, очікуючи на наше відправлення.

А ми що? Тягнути з цією справою не варто було, тому просто піднялися з крісел, у яких сиділи, і вирушили до виходу з печери. Прощалися з бабусею ми довго, знову розревілися, немов дві білуги, та так, що Кощеїкусу довелося тягнути мене за руку:

- Ми так і до пришестя наступної «провидиці» нікуди не підемо. Хоча, тоді, може, й іти не доведеться... - от вміє ж умовляти. Я зітхнула, ще раз помахала Ягульці і поспішила за своїм провідником.

А через короткий час ми вже підходили до наступної брами. Тепер я навчилася їх розрізняти в навколишньому просторі, помічаючи ще здалеку. Зібравшись із силами, я зробила крок у невідомість, вирушаючи на території Василини. Біль від переходу став відчутнішим, і я навіть з кроку збилася, осідаючи на землю:

- Костя, а воно так і має бути? - Прохрипіла, не в силах піднятися з місця.

- Як, Ніко? - Поцікавився мій провідник, пропонуючи мені свою руку в якості підтримки.

- Ну... так боляче, - уточнила, прокряхтівши, немов столітня стара.

- Так, дитино. Кожна наступна брама сильніше діятиме на твій організм. Адже ти їх об'єднуєш собою. Невже не відчула? - Я заперечно похитала головою, піднімаючись з землі, і поставила запитання, яке мене цікавило в цей момент:

- А що буде, коли я пройду всі брами? - «Чи не збожеволію я від болю?» - це питання крутилося на язиці, але ставити його я побоялася.

- Не знаю. Такого ніколи не було, - «заспокоїв» мене Кощеїкус, пристосовуючись до мого кроку.

- Ясно. Отже, розтин покаже, - усміхнулася, приховуючи свої переживання за показною бравадою. - Що ж, пішли далі, час не чекає.

Поки ми рухалися неживою місцевістю, Кощеїкус щось бурчав про розтин і сучасну молодь, а я просто йшла за ним, намагаючись позбутися від важких думок. Навколо нас виднілася все та ж пустеля, ось тільки вона була звичайна, майже як земна - з жовтим піском, кактусами і рідкісними пальмами.

Володіння Василини Прекрасної, як вона себе називала. 

Ми підійшли до своєрідного куреня або будиночка з гілок, і я здивовано покосилася на кволу будову. Кощеїкус у нас чоловік звиклий, тому просто крикнув, щоб його було добре чутно:

- Васька!!! Гей, Васька, виходь!

Одна зі стінок куреня зникла (мабуть, вона виконувала функцію дверей), і до нас вийшла ВОНА. Ні, от мала рацію Ягулька - прізвисько «Васька Бліда» ідеально підходило цьому створінню.

- О, Кощеїкус завітав власною персоною, - незнайомка зморщилася, додаючи повчальним тоном: - Я ж казала, що я Василиса Прекрасна, а не Васька.

- Моль ти бліда, а не красуня! - Костик і не думав бути з нею ввічливим.

- Ну от говорила ж, що спілкування з Ягулькою тебе до добра не доведе. Здалася тобі та карга стара! - Я ледве встигла перехопити Кощеїкуса, який грізно попрямував у бік Блідушки (так я про себе прозвала дівицю). Хоча за її слова про Ягульку мені й самій хотілося тій врізати. - То чого приперся? - Васька все ж вирішила перейти до справи: - І хто це з тобою?

- Добрий день, я - Ніка. «Видяча», - вирішила представитися самостійно.

- Пффф, я не з тобою розмовляла, малеча, - господиня місцевої пустки відвернулася від мене, дивлячись прямісінько на мого провідника. От же вобла сушена! - То навіщо ти її привів?

- Справа є, Васька. Може впустиш нас? - Кощеїкус вже трохи заспокоївся, от заздрю його витримці.

Я вже готова була волосинки повидирати в цієї «Молі». І зовсім це не поганий вплив Ягульки, просто ця Васька до чортиків неприємна!

Поки я стояла і виправдовувалася перед собою, мої співрозмовники поспішили в курінь. Я запізно сіпнулася за ними, намагаючись встигнути до закриття своєрідного проходу. І тут моя щелепа впала на підлогу. БІЛУ мармурову підлогу. І стіни були білими. О!-ЧУ!-МІТИ можна! Це точно той самий курінь, у який ми входили?

- Чого застигла, наче жертва Медузи Каменеокої? Проходь. Магія це просторова. Ну й неуки нині пішли, від такої простоти губляться, - Васька начебто й бухтіла, але було видно, що справленим ефектом залишилася задоволена. 

Нас провели до вітальні та запропонували зайняти місця, після чого на столі одразу ж з'явився самовар, кухлі та пиріжки. От позерка! Але приємно, що зустріла, як гостей.

- Поговоримо? - Василиса прийняла зацікавлений вигляд і витріщилася на мене.

- Поговоримо, - тільки й відповіла, сідаючи у величезне крісло з дерев'яними підлокітниками.