Розділ 13. Знайомство з Ваською Блідою

Як не дивно, але почувалася я чудово, болю як і не бувало, але ось погане передчуття залишилося. Піднялася, розминаючи тіло, після чого вирушила на пошуки господаря печери. Кощеїкус з Ягулькою знайшлися на кухні, де вони пили відвар і про щось неспішно розмовляли. Але варто було мені увійти в приміщення, як розмови одразу ж припинилися.

- Про мене пліткуєте? - Оперла руки на боки, показуючи свою рішучість.

- Ой, наша Нікочка прокинулася. Зголодніла? - Бабуся ласкаво посміхнулася, але від мене не приховалося їхнє з Кощієм переглядання.

- Ви мені тут зуби не заговорюйте. Кажіть, що трапилося, - наполягла на своєму, на що мої співрозмовники навіть синхронно зітхнули, розповідаючи останні новини:

- То цей, дракон твій прилітав. Ледве спровадили, довелося по дзеркалу йому дзвонити і показувати, що ти не померла в страшних муках, а солодко спиш, - ось тобі й на! Це звідки ж вони знають де я?

- Який дракон? - Все ж вирішила уточнити, перевіряючи свої здогадки.
- Так менший же. Переживав дуже, кричав, що живцем всіх спалить, якщо тебе йому не покажемо цілу й неушкоджену, - Ягулька викладала всі відомості, а Кощеїкус лише мовчки підтискав губи.

- Ще щось? - Примружилася, дивлячись на Костика. - Краще одразу викладайте.

- І від старшого слуги прибували, але я їх прогнав. Адже вони на землю нашу ступити не можуть, тому з кордонів надто вже сильно погрожували, - Кощеїкус виклав мені всю правду, а я здивовано хмикнула.

Розпереживалися, теж мені.

- Зрозуміло. То що ви там про їжу говорили? А то я голодна, наче слон, навіть бика проковтну, тільки дайте! - Потерла руки, озираючись у пошуках їстівного.

- Ой, Нікочко, то де ж ми тобі тут бика дістанемо? - Ягулька здивовано підняла брови.

- Ох, ну й тяжко з вами. Їсти кажу давайте, дуже вже хочеться, - прямісінько як діти, все їм розжовуй.

- Ааааа... Так би й одразу. Це я зараз, миттю, - сказано-зроблено.

Ягулька притаранила мені купу гарнірів, м'ясо невідомої мені тварини (якось і знати не особливо хотілося, що це) і сіла поруч, зворушливо розглядаючи, як я поглинаю їжу. Я ж зробила вигляд, що не помічала, як за мною спостерігають, мовчки поїла, запиваючи все смачнючим відваром із трав. Ну а далі сита та задоволена життям я вирішила завести серйозну розмову зі своїми помічниками:

- Йти мені треба, знову доріжка тягне кудись. Випробування Кощеїкуса я провалила, тож доведеться довіритися своєму чуттю і крокувати далі, - піднялася, струшуючи з себе крихти їжі.

Першою я підійшла до бабусі, обіймаючи її і дякуючи за допомогу:

- Дякую тобі, Ягуличко. Прихистила, обігріла, нагодувала. Доброти я твоєї не забуду. Може, побачимося ще, хто знає, - я почула, як бабулька зашморгала носом:

- Ой, дитино, раз тягне тебе, то треба йти, а мені повертатися час, служба не буде чекати. Ти тільки це... бережи себе, добре? Удачі тобі, Ніка, - тепер старенька вже плакала, та й я не втрималася від сліз.

- А ну чого мокроту мені тут розвели? - Мені здалося, чи й у Кощія голос змінився? Я обернулася і побачила, як він змахував самотню сльозинку зі щоки. Оце так... - І хто тобі сказав, що провалила випробування? 

- Але як же... Адже я не відповіла на останнє питання, - знизала плечима, приймаючи свою поразку.

- Ох вже мені ці жінки! Куди ж я подінуся? Невже відпущу одну в невідомість? Проведу я тебе, як і обіцяв, - він поплескав мене по плечу і повернувся до Ягульки: - Бабусю, ну ж бо збери нашу Ніку в дорогу, нема чого дитині голодній по пустках вештатися, - я від доброти Костика навіть дар мови втратила.

Так і стояла та витріщалася на Кощеїкуса. А потім раптом кинулася його обіймати:

- Костюююююша! Дякую! - Чмокнула в щоку, після чого чоловік почервонів, наче мак, і щось пролепетав, що він не Костюша взагалі-то, але мені можна разок і так назвати. 

Дивний все-таки народ ці чоловіки. То весь із себе такий грізний: з'їм, не пущу, то сльозинку пускає і посміхається.