Розділ 12. Загадки від Кощеїкуса

- А вона мені подобається! - Костик усміхнувся Ягульці та підморгнув мені.
Той ще дамський догідник.

- То може ну його, ці загадки, га? - Я навіть пальці схрестила, сподіваючись на те, що мені вдасться уникнути незрозумілих перевірок.

- Е, ні. Я вже налаштувався, - похитав головою господар печери, потираючи долонями.

- Ех... Ну, добре. Катуйте, чого вже там, - для правдоподібності я навіть носом шмигнула, тільки от чи то акторської майстерності забракло, чи то їх таким не проймеш, але на мої спроби тиснути на жалість ніхто навіть уваги не звернув.

- Отже, загадка перша:

«Багато срібла та злата,
І красень він, хоч куди!
Усі мисливці розіп'яті,
Й рятує Ягульку з біди!»

- Хто такий, Нікушко? - І дивиться так хитро, немов це було завдання з підступом.

- Ууууу... і це ваші знамениті загадки? Отакої. То це ви, Кощеїкус, - не стала ламати комедію, одразу ж відповідаючи на запитання чоловіка.

- Диви яка молодець! Ну що, готова наступну слухати? - Я кивнула, посміхаючись. Якщо вони всі будуть такими, то простіше пареної ріпи. Отже, чекаємо...

- А ось і друга:
«Моя подруга бойова,
Та, що красунь усіх миліше,
Хоча і доля не проста,
Та залишається всіх добрішою»

- А тут що скажеш? - Мені здалося, чи в Ягульки сльозинка потекла?

- Ой, то це наша люба бабуся Ягулічка, - не змогла стримати свого розчулення. Все ж таки які вони класні!

- Молодець, дівчинко, розумієшся на людях, - Кощеїкус вже по-доброму мені посміхнувся, і, здається, прошепотів слова подяки. - Готова почути ще одну загадку? Останню, - не замислюючись, кивнула, підтверджуючи згоду словами:

- Звісно, я вже в режимі очікування, - сиділа, потираючи руки: ще одна - і я вільна, до того ж Кощеїкус сам обіцяв допомогти. Вважай, що рибка в сітці!

- Чого? Не зрозумів я, що ще за режим такий? - Схоже, рятівник мій трохи підвис, але не біда, зараз все розрулимо.

- Ну тобто чекаю я, чекаю з нетерпінням, - уточнила. І чого там незрозумілого було?

- Аааа... Так би й одразу. Тоді слухай:

«В день фатальний вона завітає,
Рятуючи цей тлінний світ,
Надію всякому вселяє,
Навіть тому, кого немає. 

Утішить тих, хто засмутився,
Й смертельні рани ізцілить,
І навіть той, хто оступився
Він до коханой полетить...

Загубить крила та врятує
Він ту, що чиста, як сльоза,
Сліпих любов завжди гартує,
І повертає все назад».

- Ну, Нікочко... Хто вони такі? - Кощеїкус уважно подивився на мене, а Ягулька здивовано прикрила рота, щоб не закричати. І що це було? Чому ця загадка так подіяла на мене?

- О боже, чому так боляче? - Схопилася за груди, які ніби наскрізь пробили, повітря зовсім не вистачало, і я почала задихатися.

Не знаю, що сталося далі, оскільки я банально знепритомніла. А коли прийшла до тями, то побачила різьблену стелю кімнати Кощеікуса, в якій мене поклали на ліжко, і навіть закутали в ковдри. Здається, мене морозило. 

Розплющивши очі, я одразу ж побачила Ягульку, яка стурбовано дивилася на мене:

- Ох, дитино. Ну й налякала ж ти нас! На ось, попий, - вона простягнула мені глиняний кухоль із якимось відваром. - Воно легше стане, пий, не отруїмо, - я слухняно взяла зілля і випила одним ковтком. Ну й гидота!  - От і молодець. А тепер спи, спи, моя хороша. Все інше завтра, - і я слухняно заплющила очі, провалюючись у цілющий сон.

Кухня Кощеікуса, двома хвилинами пізніше:

- Випила? - Поцікавився, щойно моя сусідка опинилася на кухні.

- Так, і знову заснула. Костя, скажи мені, що це таке було? Невже частина забутого пророцтва «провидиці»? - Ягулька здивовано подивилася на мене. Ну так, перегнув. Просто ця малеча так легко розгадувала мої загадки, що я вирішив випробувати її по-справжньому. Але, здається, перестарався. 

- Воно саме. Не стримався я, Ягуль. Кому тільки і що довести хотів, не зрозуміло. Адже я спочатку прийняв рішення їй допомогти, тому й загадки були легкими. Але потім як зачепило мене щось, ніби пелена лягла на очі. Дурень я, скажи?

- Ще й який... - подруга днів моїх суворих подивилася якось сумно, але не осудливо. - Адже це вона, розумієш? І пам'ять у неї залишилась. Адже вона пам'ятає кожну з них, всі смерті бачила, і відчувала, як свою...

- Всіх? Та як так? А поводиться так, ніби й не відає. Сильна, - вимовив шанобливо, дивлячись кудись у далечінь.

- Угу, але тільки все одно дитя, а тут ще це пророцтво. Не можна їй знати, розумієш? Погубить її таке знання, Костю, - я ствердно кивнув, розводячи руками:

- Так хто ж знав. От прожив тисячоліття, а розуму не набрався. Горе мені, що тепер робити? - Я був готовий виконати все, що скаже Ягулька, але вона лише встала і підійшла до мене, обіймаючи. Так ми й простояли з нею, поки я не заспокоївся. 

Драконячий замок. Ліам

Я перебирав чергову стопку книжок, але нічого не знаходив, все було не те. Від досади навіть стукнув по столу, ледь не розваливши його. Піднявся, вирішивши пройтися та провітритися, а то мізки вже пухли від непотрібної інформації в голові. Але тієї ж миті серце в грудях стиснулося гострим болем, немов у нього знову випустили стрілу, яка пробила мої легені. Дихати було важко, навіть майже нестерпно. Я схопився за край столу, втрачаючи рівновагу:

- Ніка! - Останній крик-мольба і навколо настала темрява.