Розділ 11.2.

- То ти це, може, впустиш нас? А то тупцюємо на порозі, ноги так скоро відваляться, - підтримую бабулю, діло каже, скільки вже можна так стояти?

- Тю, ну заходьте, раз такі панянки. Тільки в мене не прибрано... - промовив Костя, він же Кощій, пропускаючи нас всередину печери. А ми, недовго думаючи, заскочили, поки захист нас пропускав.

- Ой, а що це тут у вас? Скелети? А вони справжні? - Мені б злякатися, але я, напевно, перевищила ліміт здивування і страхів у цьому світі, тому що просто почала розглядати кістки на стіні.

- Найсправжнісінькі! Це ще від перших мисливців на нежить, тобто на мене, - Кощеїкус гордовито посміхнувся, а я з повагою подивилася на чоловіка поруч із собою. І зовсім він не худий, чого його кістлявим у казці прозвали - розуму не прикладу. Точно якийсь опонент!

- Круто! - Підтвердила свої думки вголос, похвала і кішці приємна, чого вже про лиходія номер один усіх казок говорити!

- Отож бо. А ти казала: «дитя налякаю», нічого ти в сучасній молоді не тямиш, Ягулько! - Кощеїкус вщипнув бабулю за бік, а та лише почервоніла у відповідь.

Невже у них там романтік? От же... нелюди! Навіть у Кощія з Бабою Ягою особисте життя налагоджене, і тільки я самотня, як картоплина посеред кукурудзяного поля. Якось прикро навіть за себе стало!

- Та хто ж її знає? Мене на початку злякалася, щоправда потім багато реготала, дізнавшись про моє ім'я і побачивши хатинку, - зізналася чесно моя провідниця.

- Казав я тобі - не женися за модою, вона швидко минає. Інша річ - класика, озирнешся навколо - краса ж, - Кощій провів рукою вздовж запилених стін, вказуючи на свої кам'яні експонати зі скелетами.

Так, класика жанру «жахи».

Ми пройшли кілька кімнат, схожих одна на одну, наче дві краплі води, і зупинилися в ще одній такій самій. Вже не знаю, чим керувався Кощій і чому вибрав саме цю, але Ягулька задоволено причмокнула, примовляючи:

- Ба, Кощеїкус, та ти нас прямісінько в особисті хороми впустив, честь-то яка! - і як вона їх розрізняла?

- Сідайте де хочете, - з панського плеча дозволив нам Костик.

І де накажете сідати? На підлогу чи що? Тут і меблів-то не було. Але Ягулька знову не розгубилася і клацнула пальцями, розміщаючись в м'якому кріслі.

- Захист-то зніми, бовдуре! А то дивуєш тільки Ніку, а вона бідна й розгубилася, чи не на голу їй підлогу сідати, - обурилася постійна гостя склепу другого стража Передгір'я.

Кощеїкус стукнув себе по лобі, і тільки після цього вдарив долонями, і я побачила красу його оздоблення. Просто неймовірно! Обравши м'яке крісло, таке ж, як у бабульки, я розмістилася зі зручностями у ньому.

- Ну то що? Приступимо до перевірки? - А господар апартаментів вочевидь не любить ходити навкруги, раз одразу перейшов до справи.

- А якою вона буде? - Зізнаюся чесно, мені стало дуже цікаво і трохи боязко - хто їх знає, їхні перевірки.

Раптом знову якась загроза для мого життя, а я пожити ще хочу, молода ж зовсім.

- Як це якою? А що кажуть твої казки з цього приводу? - Ягулька з цікавістю подивилася на мене, тоді як Кощій поперемінно кидав погляди на нас обох:

- Казки? Які казки? - Аааа, то не одній мені цікаво, значить.

- Та Ніка знає безліч казок, де ми з тобою - одні з найголовніших героїв. Оце так! - Повідомила своєму побратиму бабуся, і той діловито приосанився, явно відчуваючи свою значущість в обох світах.

- Ось тобі й печені качани! Дива які. Невже хтось із наших проговорився? - Кощей повторив те, що вже колись говорила і його сусідка.

- То що? Не було такого в казках? Отже, не все вивідали, негідники! - Кощеїкус грюкнув по підлокітнику і з азартом подивився на мене: - Будеш загадки розгадувати! А ми подивимося, «та сама» ти чи ні. Згодна? - Обидва застигли в очікуванні, немов від цього залежала їхня доля.

- А що буде, якщо я не вгадаю? - Краще вже дізнатися про всі умови угоди, перш ніж на неї підписуватися.

- Як що? З'їм я тебе! - Кощій заіржав, а в мене навіть грудка в горлі утворилася.

- «Аааа... Я жити ще хочу! Нелюди!!!» - Мабуть щось таке він прочитав у моїх очах, або я знову «думала» вголос, бо чоловік усміхнувся мені, заспокоюючи:

- Та жартую я. Нічого не буде, але й допомагати тоді не стану, вже вибачайте. Я тільки з тямущими панянками працюю. То що? Готова? - Ця солодка парочка так і продовжувала зацікавлено витріщатися на мене, і я знову зважилася.

- «А чому б і ні? Що я втрачаю? Зате за перемоги отримаю його допомогу!» - Я кивнула головою, підтверджуючи це словами:

- Готова! Давайте ваші загадки, пане Кощеїкус, - а може я все ж даремно погодилася?

Ось тільки пізно вже давати задню, доведеться тепер віддуватися за свою цікавість.