Розділ 11. В гостях у Кощеїкуса

До Кощія добиралися не довго. Дорогою Ягулька розповідала мені смішні історії з їхньої юності, я стільки в житті не сміялася, як за ці півгодини шляху. Але хороше має властивість швидко закінчуватися. Так і наш шлях підійшов до логічного завершення.

Кордони володінь бабульки я помітила одразу ж: зелень тут ставала дедалі рідшою, а в одному місці так і зовсім зникла, і ми потрапили у справжню пустелю, оточену величезними валунами, що збиралися в невеличкі гори. А в той момент, коли ми переступали із зеленого острівця життя на мертву землю, я відчула, як крізь мене буквально пройшли струмові розряди. Відчуття такі собі, скажу я вам. Мене добряче так тріпануло, і я навіть волосся на голові перевірила - не обвуглилося ж? 

- Що це було? - Обережно запитала в Ягульки, яка уважно придивлялася до мене, наче тільки й очікувала моєї реакції.

- Так браму ми пройшли... І вона тебе пропустила, а отже, ти справді «провидиця», - чудова новина!

Просто ВОГОНЬ!

- Тобто якби це було не так, то я б легко перетворилася на вугіллячко? - Ягулька знизала плечима, а що тут такого? - Офігіти можна, оце у вас тут перевірочки! - Витріщилася на співрозмовницю, бажаючи її спопелити своїм поглядом.

- Ніка, ми охороняємо брами Передгір'я, які можуть бути жарти? Якщо пустити все на самоплив, то потім такий бардак буде, що зовсім не розберешся! - Такі собі пояснення.

А поки ми сперечалися, доріжка привела нас до дивної печери, навколо якої знаходився відчутний захисний фон. 

- Нам самостійно туди не увійти? - Поцікавилася, хоча й сама відчувала, що це так.

- Ти диви яка оката! Ага, без господаря ніяк, - Ягулька реготнула, набираючи в легені побільше повітря і як заоре! У мене навіть вуха позакладало:

- Костянтииин! Костюшааа! - Кляті кочерижки!

- Аааа... Я ж так оглухну! - Можна мені трохи пообурюватися, правда ж? Адже барабанні перетинки - вони не казенні.

- То глухий пень. По-іншому з ним ніяк, - ну так, а решта нехай собі страждають.

- Нема тут нікого! - Пролунало від дверей, і ми витріщилися на темний вхід до печери. - Я вже звично закрила вуха руками, сподіваючись, що вони витримають стільки децибел за раз.

- От так би й одразу, а то «Костюша». Який я тобі Костянтин? Ще й гадом обізвала! - Пробурчав місцевий «глухий», широко при цьому посміхнувшись.

- То це що, ти мене років триста як обманюєш? Я тут як дура кричу тобі, а ти й шепіт розчув! - Обурилася Ягулька, зробивши вигляд, ніби образилася.

- Ой, стара, а чим ще тут займатися варті? Вже років сто нікого не було, хоч так розважатимуся! - Кощеїкус усміхнувся, а потім нарешті звернув увагу на мене. - Ой, а це ще хто з тобою? Невже не з порожніми руками прийшла і їжу мені притаранила? - Ееее... ви з зубами легше, мені ще цілою і неушкодженою додому б потрапити.

- І ніяка я не їжа! - Ні, ну ви подивіться на нього, правду Ягулька казала - гад він повзучий!

- І не повзучий я, я ж тобі не Змій Гоготинич! - Це я його повзучим вголос обізвала? Во справи!

- Ти, хрич старий, смс-ки зовсім не читаєш? Я що, даремно на тебе пилок у дзеркалі витрачала? - Бабулька навіть руками сплеснула від подиву.

- Так це ти мені там спамила, а я вже було подумав знову русалки підколюють! Зараз піду подивлюся, що там, - залишивши нас так і стояти біля входу, Кощеїкус вирушив до печери. А повернувся він хвилини через три, і уважно так на мене подивився:

- Це вона чи що? Бути того не може! - Здивовано сплеснув руками, рішуче наближаючись.

- Кажу тобі вона, балда ти окаянний. І браму нашу з тобою вона пройшла! Хто, якщо не «та сама»? - Додала фактів стара, але господар місцевих околиць все ще сумнівався:

- Ой, Ягулько, багато ти знаєш. Перевіряти все треба, - Кощеїкус підняв палець догори, примовляючи з розумним виглядом.