Розділ 10. Вартові Передгір'я

Сон відступав неохоче, але відчуття легкості все ж змусило мене розплющити одне око, одразу ж примружившись від сонячного світла, що наповнювало кімнату.

- Мамо! - Вирвалося мимоволі, і тут на мене накотило.

Розкрила очі, усвідомлюючи, що те, що сталося вчора, мені не наснилося. Я дійсно ночувала в хатинці на курячих ніжках і розмовляла з її власницею. 

- Ой, Ніко, прокинулася вже? А я тут млинців спекла, та чай з трав заварила. Будеш? - Ягулька несподівано опинилася поруч, ніби слідкувала за тим, коли я отямлюся, після чого мило посміхнулася і взагалі мала квітучий вигляд.

- Буду. Ягуль, я тут дещо спитати хотіла, - і раптом у цей момент спливли криваві спогади з минулого однієї з «провидиць». Я затрясла головою, намагаючись позбутися видінь, надто вже страшними вони були.

- Ну і чого? - Старенька уважно придивлялася до мене, чекаючи, коли я продовжу.

- Додому... я можу потрапити додому? Чи для цього мені подвиг якийсь зробити треба? Врятувати планету там? - Ну ж бо, скажи правду...

- Додому кажеш... Тут, Ніко, така річ. Шлях додому твій запечатаний драконами, їм тебе і випускати. А щодо подвигу... Є одна легенда про «провидицю», з появою якої в нашому світі має настати благодать. Багато хто сподівається, що їй вдасться виконати пророцтво, але чи ти це - ніхто не знає. Тож тобі все одно потім повертатися до драконів, з ними і домовлятися, - Ягулька сумно зітхнула, а я набралася рішучості йти до кінця. 

- Отже, які в нас плани? Йдемо до Кощія? - Сидіти на одному місці я не звикла, а так може старий мені допоможе знайти вихід із ситуації, що склалася.

- До Кощеїкуса підемо одразу після сніданку, може, він чогось порадить. Та й все одно за легендою «провидиця» має обійти всіх стражів Передгір'я. Доречі, я одна з них, а от Костяшка другий. Може, спробуємо? - Бабуся уважно подивилася на мене, чекаючи на моє рішення.

- Вартові Передгір'я? А скільки їх? І що вони стережуть? Невже гори? - Краще уточнити заздалегідь, щоб знову не вляпатися в «захопливу» історію, тут би з цією спочатку розібратися.

- Семеро нас. А охороняємо ми чи то людей від драконів, чи то драконів від людей, ніхто тепер і не згадає. Знаю тільки, що брати давно перестали намагатися повернутися на батьківщину, зате людишки частенько тягнуться на землі Проклятих. От нам і доводиться їх відганяти, - поділилася зі мною відомостями Ягулька, продовжуючи накривати на стіл.

- Тож вирішено. Снідаємо і вирушаємо до Кощеїкуса, а там розберемося з усім на місці. Може, вдасться всіх вартових в одному місці зібрати, щоб мені не бігати, як очманілій у пошуках наступного? - Так і вовки ситі, і вівці цілі.

- Тож не належить нам свої землі залишати. Ми й перетинаємося тільки з сусідами, про інших тільки з чуток знаємо, - похитала головою бабулька, наповнюючи кухоль пахучим відваром.

- Отакої. Ну добре, значить на порядку денному в нас Кощеїкус. Млинці-то з ягодами? - Потягнулася до тарілки, не в силах боротися з апетитом, що несподівано прокинувся в мені.

- Ага, пішли, рідненька, перекусимо і в дорогу, - сіла за стіл господиня хатинки, складаючи мені компанію.

Ми швидко проковтнули те, що Ягулька виставила перед нами, насолоджуватися моментом було ніколи, адже попереду на нас чекала дорога, та й розмова з Кощієм не обіцяла бути легкою.

Зібравши мене в дорогу (тепер я вчена, адже з порожніми руками краще не висуватися в невідомість), бабулька перевірила охоронну сигналізацію (цікава штука, мені б таку додому), і ми вирушили в дорогу.