Розділ 7.2.

- Ну, з твоїм захистом тепер ми точно в безпеці. Ось тільки мені здається, що нам треба дещо обговорити, не думаєш? - Та що ви таке говорите! Яка проникливість.

- Що саме? - Я сама невинність, така собі дурнувата малеча, але ж чи клюне?

- Хіба в тебе не виникло жодних запитань про те, що сталося? - Та в мене й безліч відповідей на них з'явилося, прокляті рептилії.

- Якщо чесно, то я поки що перебуваю в шоці, і мені не завадило б порозмірковувати над ситуацією. Ти не міг би мене залишити одну? - Спиток - не збиток, може спрацює.

- Так, ти маєш рацію, я якось не подумав про це. Піду пройдуся, але буду недалеко, адже наш спільний щит накриває  тільки невеличку територію навколо будиночка, і далі мені не можна, інакше «засвічуся», - хлопець потиснув плечима, немов перепрошуючи, чим мене дійсно збентежив.

- І на тому дякую, - не збиралася бути ввічливою. Це, принаймні, виглядало б дивно, проте... - Але дякую тобі за те, що забрав мене звідти, - якщо зізнатися, то я й справді була йому вдячна.

- Нема за що. Я був зобов'язаний зупинити свого брата, - з цими словами Ліам попрямував до виходу, залишаючи мене саму в кімнаті.

Отже, що ми маємо? Я поки що знаходжуся поруч із молодшим драконом, і ми ховаємося від його старшого брата. Але вірити Ліаму я б не стала. Як показувала практика - вони обидва озлоблені божевільні маги. І саме тому мені потрібно тікати куди подалі від цих ненормальних. Але як же мені знайти той відбиток долоні та як потрапити назад у свій світ? Певні знання в мене були, ось тільки вони підказували, що перехід створювали або самі дракони, або ті, хто закликав «провидицю» в цей світ. І що мені це давало? Якщо я не можу звернутися до братів-кроликів, то маю знайти тих, хто притягував сюди таких, як я.

І звісно ж хотілося б зрозуміти, для чого це робиться, але на це питання в мене в голові відповіді не знаходилося. Точніше, я знала, що щось таке було серед бездонного звалища думок, однак воно начебто було приховано від мене. Бракована пам'ять якась.

Тому пунктом номер один мого плану стала втеча від молодшого брата. Потрібно якось зробити це непомітно. Чи навпаки краще в цьому випадку розкрити свої карти? Головне не помилитися у виборі. Думаю, у мене буде лише один шанс, і я не повинна його проґавити. 

Зважившись, я вийшла з будиночка і відразу ж побачила Ліама: хлопець сидів під деревом із заплющеними очима. І якщо тіло його виявилося напруженим, немов готувалося до стрибка, то обличчя навпаки здавалося умиротвореним. Я обережно підійшла ближче, роздивляючись дракона, але при цьому не поспішала його турбувати. Краще почекаю, коли той зверне на мене свою увагу, адже мої кроки він точно чув.

Не минуло й хвилини, як «сусід» розплющив очі і підняв одну брову, ставлячи німе запитання: «Ну, і чого приперлася, якщо просила залишити одну?». Ну, або якесь пристойніше, хоча суть була та сама.

- Я хочу піти, - все просто, тож подивимося на його реакцію.

- Куди? - А ось і логічне запитання.

- Подалі від вас з братом. Мені потрібно розібратися в тому, що відбувається, і зрозуміти, як бути далі, - вирішила бути максимально чесною, наскільки це можливо в ситуації, що склалася.

Хвилина мовчання, що здавалася мені вічністю, закінчилася коротким кивком Ліама, який піднявся із землі, наближаючись:

- Добре. Знаєш, куди підеш? - Ого, і чому він так легко погодився?

- Не впевнена, але мене тягне в одне місце. Хочу ризикнути і перевірити свої внутрішні відчуття, - а ось тут варто бути обережною, все ж таки цей хлопець не викликав моєї довіри.

- Як скажеш. Тільки одне... - а от і умови пішли. Нумо, подивимося, що він скаже. - Будь обережна, прошу тебе, - не зрозуміла?

Що це зараз було?

- Постараюся. І... дякую тобі за все. То я піду? - Витріщилася на співрозмовника, все ще не вірячи в те, що він так швидко прийняв моє рішення. 

- Іди, - дивний він якийсь: дивиться з сумом, але все ж відпускає. 

Я посміхнулася на прощання Ліаму, і дракон відповів мені тим самим. А потім я просто подалася світ за очі, залишаючи хлопця наодинці зі своїми думками.

Спогади вели мене ледь помітною стежкою, і я поспішила в той бік, куди вони вказували. Пам'ятаючи про застереження молодшого дракона, я створила собі захист від пошукових заклинань. 

Будиночок у горах. Через хвилин двадцять після зникнення Ніки

На галявині біля будинку засяяв зеленуватий портал, з якого вийшов злий, немов сам чорт, Міар:

- Якого біса, Ліаме? - Він накинувся на брата, вдаривши того в щелепу. - Де вона? - Магія пульсувала в очах дракона, змушуючи зіниці звужуватися.

- Пішла... - спокійно відповів молодший, чим здивував свого співрозмовника:

- Як пішла? Куди? - Кинувся до свого візаві, схопивши того за одяг.

- Просто пішла. Ніка не говорила про свої плани. Якось не спонукала обстановка до відвертої бесіди. Може, тому була якась причина, не думаєш? - Ліам без страху глянув на лусочки, що пробігли по обличчю брата, і обеззброююче посміхнувся.

- Ідіот! Навіщо ти її відпустив? Хіба не знаєш, яка вона важлива? Що, якщо саме їй вдасться зняти прокляття? - Все не заспокоювався Міар, вихлюпуючи свій гнів.

- Якщо це її доля, то Вероніка повернеться, - молодший дракон був надто незворушний, і це нервувало. - Я просто відчув, що мушу її відпустити, - уточнив, помітивши, як старший швидко накреслив у повітрі руну, щось прошепотівши при цьому.

- Відчув він. Можна подумати зняття прокляття потрібне мені одному. Не забувай, що ми обоє винні в тому, що сталося тоді. І не вдавай, ніби ти безневинно постраждалий, - зло гаркнув, відходячи трохи вбік.

- Я й не забуваю. Я все чудово пам'ятаю, і цей тягар буде зі мною до кінця моїх днів, - почулося у відповідь.

- Який ти все ж таки дурень! - Міар почав потихеньку заспокоюватися, хоча від нього продовжувало «фонити» драконячою магією. - Ми її знайдемо, - прийняв рішення, про що й повідомив молодшенького.