Розділ 4.2.

Поруч зі мною стояв абсолютно незнайомий хлопець, а я терлася об його ногу. Сором-то який! Проморгавшись, сіла на край пледа, якомога далі від кінцівки незнайомця. Кому розкажи - засміють. Це ж треба було так вляпатися! Шумно видихнула.

І тільки після цього я все ж наважилася подивитися в очі хлопцеві. Він усміхався, але якось легко, без знущання.

- Ну, привіт, любителько обжиматися з чужими ногами, - а ні, забираю всі свої слова назад.

- Привіт. І зовсім я не любителька чужих ніг. Я просто на навчанні не висипаюся, от мені і снилася подушка, - так, скажу вам, я прям майстер вигадувати собі виправдання. Одне дурніше за інше. Але мій несподіваний співрозмовник, здається, прийняв таку відповідь, бо сміятися перестав, хоч і продовжив підколювати:

- Може познайомимося, обіймачка подушок? - Хотіла йому відповісти щось різке, але обеззброювальна посмішка хлопця мене зупинила.

- Може й познайомимося. Я - Ніка. А тебе як звати? - Зрештою мені тут ще довго пропадати, а так хоч може друзями обзаведуся, якщо сховаю свої голки бодай на якийсь час.

- Приємно познайомитися, Ніка. А я - Міар, - хлопець простягнув руку, і я її потиснула.
- Ого. Незвичайне ім'я, - зізнатися, я такого жодного разу не чула.

- Ну, у когось ексцентричні вподобання, щось на кшталт обіймання чужих ніг, а в когось, як у мене, наприклад, ім'я незвичне, - так, за красномовством я явно не дотягувала до його рівня, тому навіть намагатися не варто. У відповідь я лише знизала плечима, показуючи, що приймала таке пояснення.

Може, мати Міара любителька екзотичних імен.

- Що читаєш? - Хлопець все ж не збирався закінчувати нашу дивну бесіду, продовжуючи її банальним запитанням. А я що? Я вирішила йому підіграти і тому відповіла:

- «Відьмака» Сапковського. Чув про такого? - Цій серії книжок вже пристойна кількість років, і не кожен сучасний хлопчак знав про таку «давнину».

- Хто ж про нього не чув. Цікава книжка, - здивував мене співрозмовник, змушуючи по-іншому на нього подивитися.

- От і мені подобається, насолоджуюся, - видала несподіване одкровення, усміхнувшись.

- Я помітив, хіба що слину не пускала, - знову підколка.

Але, як не дивно, мені подобався такий стиль спілкування. І зовсім не прикро, хіба що хотілося придумати щось таке у відповідь, але поки що моя фантазія кульгала, і схоже на обидві ноги, бо слушне на думку абсолютно не спадало.

- Ти місцевий? - Вирішила перевести тему, залишаючи цей раунд за Міаром.

- Ні, гостюю тут. А ти? - Хлопець розмістився поруч зі мною на траві, прийнявши розслаблену позу.

- Аналогічно. До бабусі приїхала, - не стала вдаватися до подробиць і бути відвертою перед незнайомцем.

- А надовго? - Несподівано поцікавився, і я примружила очі, кинувши на співрозмовника підозрілий погляд:

- Як вийде. А що? - Може, у мене просто параноя, але до нового «друга» краще все ж придивитися.

- Та я тут новенький, абсолютно ні з ким не знайомий. Могли б час від часу разом гуляти, якщо ти не проти, - і все ж, даремно я напружилася, хлопець просто не знав чим себе зайняти в цій глушині.

А я вже понавигадувала!

- Може, тоді зараз прогуляємося? А то я собі всі боки «відчитала», - Міар розсміявся з мого жарту і ствердно кивнув.

Ну а я швиденько зібрала речі в сумку, і ми попрямували навколо озера. Розглядали навколишню природу і розмовляли на всілякі теми, з хлопцем було напрочуд легко, і мені здавалося, ніби я знала його цілу сотню років. Хоча й години з нашого знайомства не минуло.

Так ми й ходили по колу, поки я не схаменулася і не поспішила додому, адже мені треба було обов'язково допомогти бабусі і простежити, щоб Кирило поїв. 

Міар зголосився мене проводити, і виявилося, що ми з ним сусіди. Він приїхав у гості разом із братом до діда Степана. Ми наблизилися до нашої хвіртки, і я попрощалася з новим знайомим, а коли Міар поспішив у бік свого будинку, у його темному волоссі промайнули зелені пасма. Фарбується чи що? Із цими думками я поспішила перевірити, як там мої підопічні.

У сусідському будинку

- Ти вчасно. Я якраз підправив пам'ять нашому «дідусеві», тепер ми його онуки зі столиці. Перевірив? Це вона? - Варто було мені зайти в хату, як брат накинувся на мене з розпитуваннями.

- Так, перевірив. Помилки бути не може, дівчина бачила печатку. До речі, у цьому світі вона дивно змінилася під рекламну афішу, - усміхнувся, згадуючи вишкірену морду мого другого «я».

- Так, я помітив. Як вона тобі? - Не заспокоювався Ліам, видаючи своє нетерпіння.

- Гарна, - розплився в усмішці, але братик перебив мене:

- Лаконічна відповідь, але я про інше, - все ж таки в нас була важлива ціль, до якої ми рухалися.

- Як і інші. Нічого особливого, - невпевнено знизав плечима у відповідь, чим розчарував молодшенького.

- Ех, шкода. Мені здалося, я щось поруч із нею відчув, - здивовано підняв погляд на співрозмовника, але все ж таки струснув головою, позбуваючись дурних думок.

- Та що ти там міг відчути, ти всього раз спостерігав за нею через печатку, це я відвідую її сни, та й сьогодні розмовляв з Нікою теж я, - нагадав Ліаму про те, хто тут головний.

- Але все ж таки... вона гладила мене, - посміхнувся цей лопух, наче дівчина була «тією самою».

- Ага, а ти і хвіст розвісив, ніби кіт, - психанув, відчувши дивні ревнощі всередині.

- Та ні, вона просто мені сподобалася, - несподівано зізнався молодшенький.

- Цього мало, ти ж знаєш. Та й я старший, гадаю, печатка покликала «видячу» для мене. Тож пащу прихлопни і допомагай, - гаркнув у відповідь, помітивши, як усмішка зійшла з обличчя мого співрозмовника.

- Як скажеш, брате. Повертаємося?

- Так, тут нам робити більше нічого. Завтра я захоплю «око» і проведу діагностику.

А в цей час у сусідній кімнаті на печі «дрімав» старий, і нічого не підозрював про плани своїх «онуків».