Розділ 3. Наступна зупинка станція Халімонове

Схоже, самотність на мене якось дивно впливала. Мало того, що я встала рано вранці, то ще й прибирання затіяла, причому робила це все під дивним поглядом Мурчика. Здається, і він мене в психи записав. Ну й добре, майже навіть і не прикро, подумаєш, в мені прокинулася господиня! Так-то мама завжди командувала нашою дружною компанією, а зараз я сама вдома, пора приймати кермо влади, як то кажуть. Зате на обід у мене був плов: рис і м'ясо відшукала, чому б і ні? І не дивіться так приголомшено.

Поглянула на годинник і ошелешено присвиснула: час наближався до вечора, а я так досі й не зателефонувала Маші. Але й вона молодець - зовсім про мене забула! Тож уявіть моє здивування, коли я дізналася, що подруга моя з самого ранку поїхала в лікарню до Андрія. Сьогодні хлопця вже виписали і відправили хворіти додому. Саме тому Марі вирішила допомогти йому, а заразом і розвіятися. Чим вони, власне, і займалися під час мого дзвінка. Ну а я що? Жабка трохи давила звичайно, але за подругу я була рада, хлопець їй сподобався, та й вона йому теж.

Ось тільки залишили мене саму самісіньку, і тепер доведеться вигадувати собі дозвілля. Адже в кіношці ми вже побували, та й від роликів якось відвернуло після вчорашнього. А ось у теніс пограти - дорогувато. Тому мені залишався найскромніший варіант - полежати на диванчику в компанії книги. Тож поєднаю приємне з корисним - і новинку якусь почитаю, і гроші заощаджу. Навіть сама в шоці від себе.

Ввечері дзвонили батьки зі «щоденним звітом»: у них все добре, бабуся теж нормально, тільки поки ніяк не звикне, що з гіпсом ходити треба, а ще тепер на неї чекало довге відновлення. Кирило знайшов собі нових друзів, тож його днями не видно, саме тому братик навіть не переймався через відсутність інтернету. Взагалі, всі влаштували собі міні-відпустку. 

Ну а ранок у мене почався зі сповзання з ліжка, проклинання ранніх пар і спроби привести себе хоч у якийсь порядок. Адже всю ніч я літала на чорному драконі зі смарагдовими пластинами, а зараз все тіло ломило так, ніби я й справді носилася верхи на рептилії. А з мене той ще наїзник я вам скажу.

До університету я все ж доповзла, де чесно відсиділа всі пари. Компанію мені складала завинила подруга, у якої, втім, на вечір знову було призначено побачення з Андрієм. А ще він хотів би познайомитися з цитую: «найкращою подругою його Машуні». Во загнув. Домовилися ми зустрітися в п'ятницю, поки я ще не поїхала в село. Машка ж свої плани змінила, тепер у неї кохання-зітхання, їй не до поїздок по гостях або на дачу. Хоча я її чудово розуміла: сама б хотіла закохатися, та все ніяк. Черствий я сухарик чи що? Або бракована, ще не вирішила, який варіант мені більше подобається.

Можемо влаштувати голосування.

Так і пролетів наш навчальний тиждень. Кожен день був схожий на попередній: сніданок, лекції, обід, книжка, вечеря і розмова з батьками. Мурчик за цей час, здається, став вдвічі товстішим. От мені дістанеться, коли мама приїде... Може, на дієту його посадити? Але боюся він мене тоді згризе, не дарма в нього друге прізвисько - Пухнастий Тиран. Він тільки в мамі визнає авторитет, а всіх інших розглядає в якості безкоштовного додатку до його улюбленої господині. Ех, навіть кіт, і той мене недолюблював, що вже казати про людей.

У п'ятницю останні дві лекції скасували, тож ми звільнилися ще до обіду. Маша зателефонувала Андрію, і ми перенесли нашу зустріч. Було вирішено заїхати за хлопцем і погуляти десь у його районі, все ж таки йому з милицями поки що не дуже зручно переміщатися.

Добравшись за вказаною адресою, ми зіткнулися в під'їзді з малим «гостинним» засранцем в особі Макса. Хлопчина хотів зачинити перед нашими фізіономіями двері, але я все ж встигла підставити ногу, заліпивши своєму «старому» знайомому потиличника (малий знав за що, адже не можна тітоньок дурити), на який він ніяк не відреагував, хіба що сумно зітхнув. От бувають же такі поганці. Ні, я, звісно, любила дітей, та й взагалі найдобрішої душі людина, особливо коли сплю зубами до стінки, але совість усе ж таки мати треба.

Андрій тим часом встиг зібратися і вже стояв у невеличкому коридорчику, посміхаючись на всі тридцять два. Так, симпатичний хлопець. Мушу визнати, що смак у Машки нічого такий. Ми обмінялися рукостисканнями, знайомлячись, і зібралися йти, аж раптом почули артистичний плач за спинами:

- А я? А мене не візьмете з собою? - І оченята такі чесні-чесні, що аж всі відразу розтанули і вирішили запросити малечу з нами. Макс тим часом кинувся до своєї кімнати, де, не переодягаючись, схопив рюкзак і вже за дві хвилини стояв у дверях і підганяв нашу трійцю:

- Ну ви там скоро? Змучився я вас чекати, - ну от шкода мала. По-іншому й не скажеш.

Так наша різношерста компанія і вийшла на подвір'я, де впевнено розмістилися в найближчій альтанці. Ми не хотіли мучити Андрія, а Максу все одно було де ганяти. Я зголосилася сходити в магазин, щоб купити нам смаколиків, аби не нудно сиділося. І як ви вже, напевно, здогадалися, Малий пішов зі мною.

Взагалі, він якось швидко притерся і почав ставитися до мене, немов до сестри. Вражаюча здатність вливатися в компанію. Ми ще навіть і не звикли до нього, а він серед нас наче свій. А от наш Кирило навпаки тихий. Він дуже важко звикав до людей і завжди соромиться, якщо його з кимось знайомиш. От би вони потоваришували, мені здається Малий би розворушив Кира. Обов'язково запропоную їм, коли братик повернеться від бабусі.

Ми підходили вже до супермаркету, коли я знову побачила веселу морду дракона.

- Ну от знову! Набридла ця реклама, - я пирхнула в серцях, а Макс якось дивно на мене покосився:

- Яка реклама? - Навіть примружився в надії побачити те, на що я вказувала пальцем.

- Як яка? То ось же! - підійшла до стенду, тоді як Малий заозирався на всі боки:

- Еееее... Ніка, ти чого? Там немає жодної реклами. Зозуля поїхала? - Він помахав рукою перед моїм обличчям, а я зблідла.

Як це немає? Невже в мене глюки? Чи рекламу бачила тільки я? Виходить, і політати кличуть саме мене? Жах. Я ж справді не божеволію? Нервово посміхнулася, виправдовуючись: