Розділ 2. Знайомство з новим світом

Але подруга зателефонувала мені першою:

- Ніко, ти уявляєш, я ж малого ледь не збила. Він там намагався якісь фінти виробляти, а в мене, сама знаєш, із гальмуванням не дуже, от я і мчала на цього позера, немов айсберг на «Титанік», добре хоч його брат вчасно відреагував і став між нами. Щоправда, я все ж не змогла пригальмувати і звалилася прямісінько на Андрія. Ну, він начебто був і не проти, щоб я полежала зверху, ось тільки у хлопця тепер тріщина в стопі, - подруга замовкла, даючи мені можливість висловитися:

- Справи... - отже, цей карапуз у штанях мені збрехав, що й не дивно. - Ти сама хоча б у порядку? Може, тебе забрати? Ви в якій лікарні? - Почала засипати подругу питаннями, на що почула досить дивну відповідь:

- Та ні, не треба. Батьки Андрія скоро заберуть його, і мене дорогою підкинуть. Тож я доберуся, не переживай, - підозріло якось...

- Ага, щось ти зачастила Андрій-Андрій. Чи не сподобався він тобі часом? - Примружила очі, очікуючи почути від Маші зізнання, яке одразу ж послідувало, ніби вона тільки й чекала, коли ж я цим поцікавлюся.

- Ну... якщо чесно, то дуже. Ми ж з ним тут встигли поспілкуватися, поки санітари викликали хірурга, а зараз Андрія ще оглядають, і ми чекаємо на його батьків. Ой, лікар вийшов від нього, я побіжу, гаразд? Не образишся? - Я буквально відчувала все те нетерпіння, з яким подруга рвалася до свого нового знайомого.

- Та чого вже там. Кохання справа молодих, - діловито пробурчала, але Марі не купилася, фиркнувши у відповідь:

- Теж мені стара обізвалася. Все, бувай. Завтра зателефоную, - посміхнулася в трубку, на що я шумно видихнула:

- Гаразд, біжи вже, мій ходячий айсберг. До завтра, - подруга відключилася, а я нарешті зайшла в будинок.

Повернулася в нашу порожню квартиру і якось так неочікувано занудьгувала. А ще страшенно хотілося їсти. Я зазирнула в холодильник, вишукуючи чим би підкріпитися, але нічого цікавого там не знайшла. Зітхнула і пошльопала назад.

- Схожу в магазин і влаштую собі вечір шкідливих смаколиків, - на тому й порішили.

Я вийшла на вулицю, насолоджуючись теплим вечірнім сонцем, і попрямувала до найближчого продуктового. Там затарилася майже на пів стипендії і, задоволена собою та світом, поспішила додому. Ну, а дорогою назад я знову натрапила на «вподобаний» мною раніше стенд. Хм... Його ж начебто не було, коли я в магазин йшла. Ось це все вже починало потихеньку напружувати, оскільки щось було не так або зі мною, або з цією рекламою, адже третього не дано.

Я підійшла ближче, розглядаючи картинку. Ні, все так само, як і завжди: задоволена драконяча морда, два ряди гострих зубів, і напис на місці. Може минулого разу мене просто глюкануло? Ну, не могла ж звичайна картинка посміхатися і підморгувати? А ще ця долоня внизу. Здається, щось змінилося, коли я до неї доторкнулася. Подивилася на всі боки, а то не вистачало мені ще випадкових перехожих, що крутять біля скроні. Начебто нікого немає. Після цього рішуче простягнула руку до підозрілого відбитка.

Навіть очі заплющила, прислухаючись до своїх відчуттів.

- «Ні, абсолютно нічого», - я розчаровано видихнула, збираючись рухатись далі.

Аж тут почалося! Звуки несподівано зникли. Як і того разу, я не чула ні шуму машин, ні шелесту дерев, суцільна тиша. Здивовано розплющила очі, відчуваючи, що мене кудись тягне. Всього одна мить тряски, після чого послідував яскравий спалах, і мене накрило цілою хвилею звуків: легкий вітерець, що обдував моє обличчя, шелест листя, а ще якісь хлопки. Я ошелешено озирнулася на всі боки - очманіти! Величезна зелена галявина, вкрита яскравими квітами, а навколо гори! Справжнісінькі. А я ж ніколи їх так близько і не бачила, а тут таке видовище. Уфф! Навіть дух захопило! Краса просто неймовірна. А ще на вулиці був день. Не вечір, як у нас, а справжнісінький день. Сонце перебувало в зеніті, і відчувалося справжнє літнє тепло, наче я перемістилася кудись південніше.

Очманіти можна!

Але що ж це за настирливий звук, схожий на хлопки? Я озирнулася, намагаючись роздивитися джерело звуку, але побачила лише відбиток долоні, який завис прямісінько у повітрі. Ого. Невже це мій квиток додому? Неймовірно круто!

Я обережно торкнулася його, і одразу ж побачила обриси своєї вулиці, будинки, машини. Все, як завжди. Заспокоївшись, я опустила долоню, вирішивши поки що оглянути все в цьому новому для мене світі. Невже я потрапила в паралельний всесвіт? 

Не встигла я навіть до пуття замислитися над тим, що відбувається, аж раптом почула той самий надокучливий шум. Ось тільки цього разу він посилювався. І тут я побачила двох величезних драконів, які наближалися до мене.

- «Матусю рідненька, я хочу додому!" - Поспішила розвернутися, намацуючи долонею вже знайомий мені відбиток, але тієї ж миті почула тихий шелесткий гомін.

Мова була явно не наша, але як не дивно, я її розуміла:

- Зачекай. Ми тобі не зашкодимо, - ага, так я вам і повірила.

Два зубастих велетні, що мчали в мій бік, звісно ж мені не зашкодять. Просто зі сторони подивляться. Тримайте кишеню ширше. Ви як хочете, а я роблю ноги, причому чим швидше, тим краще. 

Притиснула долоню до відбитка, і кинулася у свій рідний провулок. Добре хоч пакунок з їжею не забула, адже такі події треба терміново заїсти. Я підхопила продукти і попрямувала до будинку, що виднівся вдалині. Здається, десь за спиною я почула тихий шепіт, в якому мені вдалося розібрати тільки пару фраз:

- «Повернися. Ти так потрібна мені», - та ну їх усіх, страшно ж.

Я краще он Мурчика погодую, і сама поїм під мультики. А з зубами своїми вже якось без мене розберіться. Ставати чиїмось сніданком (чи може обідом) мені зовсім не хотілося.

Розклавши смаколики по тарілках, я ввімкнула ноутбук у пошуках чого б подивитися. Вибрала легку комедію, адже зараз було б непогано очистити мізки після пережитого. Ні, не те щоб я була настільки перелякана, просто погодьтеся, величезні доісторичні рептилії трохи бентежать.