Розділ 1. Політаємо?

Кількома днями раніше 

Лекції закінчувалися пізно, до того ж сьогодні я вирішила побути зразковою студенткою. Поруч зі мною, поклавши голову на стіл, дрімала моя найкраща подруга Маша. Я ж намагалася встигнути за думкою викладача і навіть щось конспектувала. А коли екзекуція закінчилася, ми попрямували до виходу з університету і поспішили до зупинки.

 І ось знову ця реклама. Не розумію я їх, вже вдруге за сьогодні. Жодних розпізнавальних знаків, а тільки напис: «Політаємо?», і малюнок дракона. Хм... Може якась авіакомпанія невдало вирішила пропіаритися? Але тоді де ж назва або хоча б контактні телефони? Дивно все це. 

Поки я роздумувала, приїхав 23 автобус, у який застрибнула моя подруга, на прощання помахавши мені рукою. А ось я залишилася в очікуванні свого і з дурними думками про драконів. І як тільки така туша утримує себе в повітрі? Вирішила уважніше роздивитися цю літаючу махіну і попрямувала до рекламного стенду. Встала. Дивлюся. Мені здалося, чи з цим Чудом-Юдом щось не так? О! Ще й усміхається? Ну-ну. 

Стривайте, а зараз що це було? Він що, мені підморгнув? Брррр... Ну й глюки. Ні, ну точно ж підморгував. З глузду з'їхати можна.

Підійшла ближче до ікластої морди і рішуче помацала плакат. Погладила крила, морду. Дракоша примружився, того й гляди замурличе, чи що там роблять ці ящери? І одразу ж праворуч внизу побачила миготливий відбиток долоні, який так і зазивав накрити його своєю рукою. Що я власне і зробила.

Тієї ж миті звуки навколо мене зникли, позбавивши будь-якої можливості хоч щось почути. Ну... майже. Можливо, мені здалося, чи дракон все ж таки проричав: «Політаємо?». Злякавшись, я відсмикнула руку, притискаючи її до себе. Що за чортівня?

Всі звуки одразу ж повернулися, і до того ж я побачила свій автобус, який вже наближався. Швидко поспішила до нього, застрибуючи на сидіння біля водія.

На щастя, додому я дісталася без пригод, і навіть у ліфті ні з ким не зіткнулася. А ось у квартирі виявилося напрочуд тихо. Занадто тихо для звичайного вечора в нашій родині. Пройшлася кімнатами - нікого. Хм... Ну і де ж всі?

-Мамо? Тату? Кирюша... - А у відповідь тиша.

От же. Невже пішли кудись без мене? Спробувала подзвонити рідним, але ніхто не відповідав. Кинула безкорисний шматок пластмаси на стіл і попрямувала в душ. А варто було мені закутатися в теплу ковдру і звалитися на диван, як сон одразу ж зморов моє змучене за день тіло.

А прокинулася я не від будильника: на вулиці завивав справжній ураганний вітер, і важкі краплі дощу барабанили по підвіконню. Спробувала встати, але страшний головний біль буквально скував мене. Полежавши трохи із заплющеними очима, я все ж піднялася, захопила таблетку і побрела на кухню по воду. Світло не вмикала, адже я і дихати намагалася через раз. Навпомацки набрала собі повну склянку і повернулася до своєї кімнати. Пігулка допомогла і вже за півгодини я знову відключилася.

А ранок у мене почався в обід. Я потягнулася до телефону і завмерла:

- «Ого, і чому мене ніхто не будить?» - Сходила спочатку в кімнату батьків, а потім і до Кирила зазирнула, але нікого не знайшла, як і вчора ввечері.

Ну і куди вони всі поділися? Потопала на кухню, адже потрібно було хоча б чай собі зробити з бутербродами. Але тут на холодильнику побачила записку від батьків:

«Ніка, бабуся зламала руку, і ми поїхали до неї. Кирила забрали з собою. Побудемо в селі деякий час. Обід у холодильнику і на плиті. Любимо тебе, донечко».

- "Ось тобі раз! А якби я вчора ввімкнула світло на кухні, то одразу б її побачила. А так майже доба минула! Бідна бабуся, як вона там?" - Я швидко повернулася в кімнату, схопила телефон і набрала батьків. Знову йшли гудки, але відповіді не було. Я вже почала нервувати, коли все ж почула голос мами:

- Ніка, донечко. Ти як? - Полегшено видихнула, швидко затараторивши в трубку:

- Мамуль, зі мною все добре. Як бабуся? Я вчора з навчання повернулася, а вас немає, на дзвінки не відповідаєте. Все гаразд? - Виклала всі свої переживання одразу.

- Так-так, у нас все добре. Спершу ми поспіхом кинулися до вашої бабусі, турбувати на заняттях тебе не стали, та й я написала записку. А потім зі зв'язком були проблеми у їхній глушині. Ну а після того по лікарні бігали: то заплатити, туди віднести, відведи на рентген. Закрутилися так, що було вже за опівночі, коли побачили твої дзвінки. А зараз все в порядку. Не хотіли тебе будити у вихідний, ти ж вічно бурчиш, що піднімаємо на світанку, - бадьоро відзвітувала мама, на що я діловито пробурчала:

- Нічого собі записка. Я ж ледь не посивіла, коли побачила, все ж таки треба було зателефонувати, щоб не доводити доньку до інфаркту, - на свої обурення я почула лише заразливий сміх обох батьків:

- Вибач нас, якось не подумали. Я й сама на емоціях була, коли писала, але ситуація контрольована. Тож не переживай, закінчуй навчання, а ми побудемо в селі, - відзвітувала про свої плани Тамара Сергіївна, щось мугикнувши вбік.

- Зрозуміла. Ну ви якщо що - телефонуйте. Все одно іспити мені не складати, отримала автоматом. Тиждень довчуся і можу вас підмінити, - вийдуть незаплановані канікули в селі.

- Добре, донечко. Ти там їсти не забувай. Гроші в тебе є? - Мама - вона така мама, для неї головне, аби дитина була сита.

- Так, все нормально. Розберуся, не маленька вже, - пирхнула у відповідь, але про їжу все ж задумалася.

- Це тішить. Тоді залишаєшся за старшу, доросла ти наша. Не забувай кота годувати, - точно, Мурчик! Зовсім про нього забула. 

- Обов'язково. Саме зараз і збираюся нас обох годувати. Ви там теж їжте, не забувайте, - ввімкнула «дорослу», нагадуючи про своєчасні прийоми їжі.

- Буде зроблено, товаришу командире. На зв'язку, - почувся веселий сміх у слухавці, що змусив мене посміхнутися.

- Бувай, мамо. Передавай всім привіт від мене, - все ж таки не часто я залишалася зовсім одна вдома, і цим варто було скористатися.