Пролог

Страшенно хотілося їсти і пити, але я якось не подумала хоч що-небудь стягнути з домівки братів, перш ніж втікти.

Рухалася я повільно, але впевнено. По дорозі мені зустрічалися ягоди різних кольорів, і я вже почала замислюватися над тим, щоб перекусити хоча б ними. Сподіваюся, не отруйні. Я простягнула руку до одного з кущів, але тієї ж миті почула старчий голос:

- Не цей, бери лівіше, - я обернулася і побачила бабусю.

Ну як бабусю. Швидше вже класичну Бабу Ягу з дитячих казок: зморщене обличчя, гачкуватий ніс, мочалка на голові замість волосся. Ні, не подумайте, що я критикувала зовнішність старенької, ну просто вона була вилитий однойменний казковий персонаж. Я від подиву навіть рот відкрила.

- Ооо... Глуха чи що, забрела до мене? Кажу не чіпай той кущ, бери той, що лівіше, - прокричала «бабуся».

- Ой, та чую я, не глуха, - навіть досадно якось стало, молода ж наче. - Ви мене просто налякали. Щойно нікого не було, і раптом хтось зі мною говорить. Добрий день, - ось, я навіть привіталася, а то скаже ще, що не ввічлива.

- Добрий день, «Видяча». То що? Береш ягоди? - І дивиться так хитро.

- А раптом ви мене обманюєте? - Ну от якось зовсім не хотілося їй довіряти, мабуть, образ з казки так на мене діяв.

- Фу, яка... Образити мене вирішила? Наче сама не відчуваєш, що я шкоди тобі не принесу. Повинна відчувати, - не знаю кому я там і що винна, але довіри бабка в мене не викликала.

Тільки от їсти дуже хотілося. Я ще раз подивилася на кущі і спробувала ввімкнути дедукцію. Обраний мною спочатку кущ стояв гарний, свіжий, так і тягнуло до нього, а ось другий місцями покусаний, ягоди не всі висять. І тут я задумалася:

- «Раз його гризли - значить їстівний. Адже трупів поблизу не видно». - Я прикинула ще раз усі "за" та "проти", подивилася на бабусю, яка з цікавістю стежила за моїми діями, і простягнула руку вже до другого куща, потішу її самолюбство. Все ж швидше за все вона сказала правду.

- Дивись яка молодець, здогадалася ж порівняти, - от бабуля коментатор від бога.

Правильно оцінила роботу моєї думки. А я ж тим часом нарвала ягід і жадібно почала їх їсти. Війна війною, а обід за розкладом. Будь що буде. Я проковтнула цілу жменю, і нічого поганого зі мною не сталося.

- «У всякому разі поки що», - єхидненько підказав внутрішній голос.

Старенька так само з цікавістю дивилася на мене, потім почухала потилицю, щось обдумуючи, і заговорила:

- То що, не глуха, де твої лицарі поділися? - Гарне питання, меній самій цікаво.

- Це які ж? - Нужбо, повідайте мені, бабусю, про кого йдеться?

- Як які? Ті, що дракони,  - Ооо... то мова про цих "лицарів", теж мені знайшлися.

- То пішла я від них, - повідомила своїй співрозмовниці, побачивши, як витягнулося її обличчя.

- Як пішла? І відпустили? - Бабуся здивовано подивилася на мене, оцінюючи мою відповідь, чи не збрехала я.

- А куди вони подінуться? Не прив'яжуть же... - промовила я із сумнівом.

- Могли й прив'язати, з них станеться. То що, які плани на найближче майбутнє? Підеш у гості до мене чи тебе тут на ніч залишити? - Жіночка лукаво посміхнулася, чекаючи на мою відповідь. І тут я наважилася. Зрештою не всі ж навколо бажають мене з'їсти:

- А от піду, якщо покличете. Мене, до речі, Ніка звати. Повне ім'я Вероніка.

- Отже, Вероніка. А я Ягулька, - представилася старенька і я пирснула від сміху, та невже! - А ти чого смієшся? Ім'я їй моє не подобається, диви яка, - старенька образилася, і навіть відвернулася від мене.

А я швиденько підійшла до неї, примовляючи:

- Бабусю, Ягусю, прости мене нетямущу. Ти просто страшенно схожа на одного персонажа з дитячої казки. І ім'я співзвучне виявилося. Я не хотіла тебе образити, правда-правда, - і очима так кліп-кліп.

- Ну гаразд, раз справді образити не хотіла, то не буду я мухомори тобі на вечерю додавати, вмовила, - бабулька посміхнулася мені кровожерливою посмішкою маніяка з Третьої вулиці та попрямувала стежкою вглиб лісу.

Я ж важко зітхнула і поспішила за нею. Ох, чую я вляпалася. Але їсти хотілося, а я там чула чарівне слово «вечеря». От вміє ж умовляти, чортяка язикастий. Ну тобто найдобрішої душі людина. Що це я про благодійницю свою так кажу.

Поки я проводила внутрішні монологи, Ягулька привела мене до... хатинки на курячих ніжках! Завіса: актори відрегочуть, і ми продовжимо. Бачачи мої потуги не заіржати в голос, бабуся дала дозвіл з панського плеча:

- Смійся, а то ще не дай бог копита тут мені відкинеш, як я перед драконами виправдовуватися буду? - Сказано - зроблено.

Я смачненько розсміялася, стрясаючи повітря навкруги, і заспокоїлася, напевно, хвилин за п'ять, не раніше. Весь цей час Ягулька спокійно стояла поруч і чекала.

- Що, і про хату мою ти в курсі була, невже така сама? - Я ствердно кивнула, посміхаючись. - І хто тільки розтрезвонив на всі світи? Костик, мабуть, ось ніколи не міг тримати язика за зубами. Ну все, Кощіюшко, смерть тобі, окаянний, - я витріщила очі на бабусю, акуратно підходячи до питання:

- А що, і Кощій насправді існує? - От такого я не очікувала!

- Ще один персонаж з казки? - Уточнила Ягулька і я кивнула. - Існує-існує, Кощеікус його звуть. Але й правду кажеш, імена співзвучні. Може в казці і Васька є? - Закинула гачок моя співрозмовниця.
- Це той, що кіт? - Подивилася на стареньку.

- Ні, подруга моя, Васька Бліда, - звучить, наче прізвисько якогось кримінального авторитета.

- Хм... Немає у нас такої, тільки Василиса Прекрасна є, - я почала перебирати знайомі мені імена героїв з казок.

- То от хто всю інфу зливає. Я її бліденькі волосиночки повириваю. Теж мені «Прекрасна», тьху. Моль бліда, ось вона хто! - Бабуля розлютилася, а я поспішила її заспокоїти:

- Ну вона тільки в одній казці фігурує, а от ваш персонаж, бабусю, у багатьох. Один із найвідоміших у всьому світі, - слухаючи мене, Ягулька приосанилася і нібито помолодшала років на десять, вже не на двісті виглядала, а на сто дев'яносто.