Пролог

- Що за чортівня? Де це я? - поворухнулася, акуратно ступаючи тапочками по незайманому снігу. У повній тиші почувся легкий хрускіт кроків, і на галявину вийшов статний чоловік у хутряному плащі. - Ви хто? - Стала в захисну стійку, спрямувавши на незнайомця ялинкові кулі, які міцно стискала в руках.
- Опустіть руки і не робіть різких рухів, - а чому зі мною говорять так, наче я злочинниця?
- І не подумаю, спершу представтеся, - з такими як він тільки так і треба говорити, не можна показувати свій страх.
- З такими – це з якими? - Він іронічно зігнув брову, а я ошелешено витріщилася на чоловіка, адже була точно впевнена, що не вимовила це вголос. - Ви просто дуже голосно думаєте, - тим часом виклав мені цей дивак, а я невпевнено відступила на крок, по коліно провалюючись у кучугур.
-Ай! - Злякано смикнулася, відзначаючи, що брюнет кинувся в мій бік. - Не підходьте, інакше я... - що саме інакше ще не придумала, але про всяк випадок виглядала войовничо.
- Інакше ви що? - посміхнувся незнайомець, зупиняючись рівно за крок від кумедної на його погляд дівчини, принаймні весь його вигляд переконував мене в цьому.
- Закричу… Так, я закричу! - Сказала впевненіше, похмуро зсунувши брови.
- Кричіть на здоров'я. До найближчого селища приблизно п'ятнадцять ліг, навряд чи вас хтось почує, - парирував цей смертник, пропонуючи мені свою долоню для допомоги.
А я от сильно задумалася: кулі випускати з рук якось зовсім не хотілося, все ж таки це мій єдиний засіб захисту, але й стояти застряглою в снігу не резон. Тому я все ж таки зважилася на ризикований крок: приховала зброю масової поразки в кишені кофти і невпевнено взялася за протягнуту долоню.

- Але майте на увазі, я пристойна дівчина і не дозволю жодних замахів на свою честь, - і чим я його так розсмішила?
- А я пристойний чоловік, і до незнайомок не чіпляюся, навіть якщо вони про це дуже просять, - ні, ну ви тільки подивіться на нього, хам!

Тим часом мене дуже легко витягли зі снігової пастки і акуратно поставили на не надто твердий наст. Перебувати в такій близькості було трохи боязко, але ще більше мене хвилювала можливість повторно опинитися застряглою в кучугурі, раптом незнайомець відмовиться знову рятувати мою тушку, а самій мені аж ніяк не вибратися.
- Пішли, - здавалося, чоловіка не сильно турбували мої переживання, і в нього були свої думки на мій рахунок.
– Куди? – ага, розігнався, от вже прям біжу за ним. А раптом цей громила взагалі маніяк, і тільки прикидається таким собі правильним?
- Якщо хочеш – можеш залишитись тут. Впевнений, скоро у лісі стане дуже весело. Вовки там, дикі ведмеді, - промовив і подався в одному йому відомому напрямку.

А я завмерла, не наважуючись і кроку ступити, адже мені не дуже хотілося знову опинитися в сніговому капкані. Але одній в темряві було набагато страшніше, ніж із цим не надто доброзичливим чоловіком.
- Гей! Стривай! - Була-не була, краще так, ніж залишатися тут самою.
- Що таке? - Незнайомець зупинився, але не став обертатися, всім своїм виглядом показуючи, як я йому байдужа.
- Я боюсь! – видала себе з тельбухами.
- Ну то пішли, - сказав, як само собою зрозуміле.
- І іти боюся. Раптом я провалюся знову, - це може у нього ласти замість ніг, а в мене взагалі капці. І мені холодно.

Громила розвернувся, якось дуже важко зітхнув і притупав до мене, схопивши на руки, наче я пушинка якась, а не габаритна дівчина з претензією на фігуру.
- Тільки мовчи, бо кину прямо так, - я ствердно кивнула, міцніше притулившись до напрочуд теплого тіла.
«Тепер головне не заснути…», - проскочила в голові зрадлива думка, і я підозріло швидко втратила зв'язок із реальністю.

* * *
Трьома годинами раніше
Відклавши вбік останній звіт, я подивилася на годинник. Дев'ята вечора. Напередодні нового року завжди найбільше роботи, але це не заважало моїм співробітникам залишити офіс раніше, відмовляючись тим, що у них друзі, сім'я, діти, свято (потрібне підкреслити).
Тяжко зітхнувши, накинула пальто, підхопила мобільний та сумочку, прямуючи на вихід із офісу. Як завжди, остання, що й не дивно. Попрощалася з охоронцем, побажавши тому всього найкращого в новому році, і поїхала додому.
А вірніше спершу до магазину. Адже свято як ні як, а у мене в холодильнику як завжди порожньо, навіть на бутерброд нічого не наскребеш, не кажучи вже про новорічну вечерю. У маркеті виявилося напрочуд пусто, невже всі застигли перед телевізорами в очікуванні курантів опівночі?

На шляху до каси мене зупинив наполегливий дзвінок мобільного.
- Ну і кому не спиться у ніч глуху? - Пробурчала, дивлячись на екран, що відобразив одне лише ім'я «Вова». Кхм... А Глашиному братові що треба в цей час? Чи не вже вирішив запросити на святкування? - Алло, - відповіла на виклик, вслухаючись у коротке повідомлення від братика подруги:

– Мира! Негайно приїжджай до мене, у Глафіри біда, її хлопець кинув, - і скинув дзвінок. Ось так просто.
Я глянула на продукти у своїх руках, похитала головою і вирішила захопити ще пару смаколиків для вірності. Схоже, нам знадобиться відро «заспокійливого».

Бачили б ви очі продавчині, коли вона пробивала мої покупки, ну хіба що головою не хитала зі словами: «Куди ж у тебе стільки влізе, дитино». А що я? Зараз я «швидка допомога», тому маю бути у всеозброєнні.

Спіймавши досить легко таксі в таку пізню годину, я назвала чоловікові адресу Вови, сподіваючись встигнути вчасно, поки подруга не почала громити посуд. А опинившись у квартирі нашого єдиного друга чоловічої статі, зрозуміла, що весь наш дівич-вечір у зборі, зате сам господар апартаментів нахабно втік, а нам тут розбирайся.
Важко зітхнула і зробила крок у кімнату повну сліз, носових хустинок і "заспокійливого". О! А я не одна така продумана виявилася.