Дракон її Величності

Розділ 18

Я сміялася з незрозумілих мені жартів, підтримувала розмову з незнайомими людьми, я цікавилася тим, до чого мені не було ніякого діла. Я закривала очі на жорстокість Вейлара, що сочилася з майже кожного його слова.

За цим столом я була королевою Рамірою. Такою, яку хотів бачити король Ордосу – сліпою та бездушною лялькою.

Я навіть їла з апетитом і пила те, що пропонував мені Вейлар. Я грала свою роль бездоганно, і тут лиш я знала, що цим рятую їхні життя. Незнайомі вельможі веселилися та прославляли короля й королеву Ордосу, і для мене ці моменти були найважчими. Усмішка не трималася на обличчі. Тіло вивертало від побажань довгого життя та процвітання тому, хто буквально всадив їх тут, щоб випробувати мене…

А ще був Лоран. Дракон поруч з королем став зовсім іншим. Він так добре відчував його. Так спокійно обговорював страту дракона… Він буквально сміявся з себе самого, обираючи найбільш видовищні способи знищення звіра, якщо той не почне повністю коритися волі мага.

Лоран був настільки темним та жорстоким, наскільки цього бажав король. Але я помітила одну відмінність між ним і підданими. Відсутність страху. Це важко пояснити, та в кожній усмішці цих людей за столом можна було бачити тінь страху. Таке неможливо приховати. Так само як неможливо приховати силу та відсутність страху. Він говорив з Вейларом на рівних і король лиш йому це дозволяв. Вейлар не тиснув на Лорана й не показував хто тут на троні, а хто в будь-яку мить може опинитись на колінах. Він дозволяв йому значно більше, ніж іншим.

Від цього розуміння холола кров у венах, бо гра дракона – це смертельний танець, з якого живим вийде лиш хтось один…

Коли король відпустив своїх підданих, він звернувся до мене:

– Моя королева впоралася з завданням. Молодець, Раміро. Завдяки тобі вони всі сьогодні побачать своїх рідних, а мій кат лишиться без роботи… ахахааха!!! – він сміявся гучно, задерши голову до стелі.

Я ж дивилася на Лорана, котрий теж всміхався… бридко.

Мерана й собі веселилася. Лиш сестра короля була байдужою до всього цього.

– Що таке, Раміро? – відсміявшись, Вейлар продовжив мене випробовувати. – Тобі не весело? Ая-яй, моя королево, – дивився з награним осудом. – Ти маєш у всьому підтримувати свого короля. Чи ти думаєш, що як піддані пішли, я не зможу на тебе вплинути? Кого оберемо жертвою? Мерану… чи мою сестру?

До горла підкотила нудота. Лоран просто відвернувся. Його король не назвав… Я мовчала. Вейлар чекав відповіді. Тиша давила й немов поглинала усе повітря. Дихати стало важко…

– Жартую, люба, – врешті-решт всміхнувся Вейлар і першою видихнула саме Мерана, в той час, як його сестра так і лишилася байдужою до всього цього фарсу. – Знову зблідла, йди відпочивай, люба. На сьогодні це все.

Я встала й, вклонившись, зібралася як можна швидше піти звідси, але Вейлар зупинив мене, торкнувшись мого зап'ястка.

– Завтра ми вирушаємо в дорогу. Необхідно показати народу його королеву. Тому як слід відпочинь, моя Раміро.

Лиш махнула головою й пішла за слугами до своїх покоїв, але мало не спіткнулася на рівному місці, коли почула, як король звертається до Лорана:

– Підготуй дракона, друже. Маємо для звіра роботу.

– Яку саме, якщо це не таємниця? – поцікавився Лоран, а я значно сповільнила крок, щоб мати змогу почути відповідь Вейлара.

Краще б пішла й не чула того, що він сказав Лорану.

– Треба провчити жителів одного віддаленого міста на півдні Ордосу. Вони так знахабніли, що вирішили самостійно зменшити податки. Кажуть, врожай цьогоріч поганий. Що ж… дракон покаже їм, що таке справді поганий врожай… ахахаах.

Тікала звідти, обігнала і служниць, й охорону, йшла і зі злістю витирала сльози з обличчя. Бо сльози це слабкість, а я ніяк не можу собі її дозволити. Не зараз і не в цьому місці. Я плакатиму, якщо виживу. А зараз в мені може жити тільки ненависть.

Я вб'ю короля Ордосу і врятую цей світ від його чорноти. Нехай навіть ціною власного життя. Та щоб це зробити, я маю зрозуміти хто такий Лоран і яка в нього мета. Те, що дракону абсолютно байдуже на людей, це я побачила сьогодні. Але він для чогось тут знаходиться і поки дракон на боці короля, я не зможу нічого вдіяти.

Відпустила слуг, щоб лишитись наодинці. Лиш наказала їм наповнити гарячою водою кам'яний басейн в омивальні. Хотілося вимитись від того бруду. Хотілося пірнути під воду, щоб не чути бридкий сміх короля Вейлара.

Скинула сукню й спіднє, повільно крокуючи до води. Занурилася в неї відразу з головою. Це було найкраще відчуття за сьогоднішній день. Лиш у гарячій воді я усвідомила наскільки сильно була сьогодні напруженою. Контроль відпустила й відчула біль. Тіло боліло…

Коли виринула, то мало не закричала там, бо над головою літала маленька золота пташка. Я завмерла, зачаровано спостерігаючи за тим, як вона розсипається у золотий пісок, котрий у повітрі перетворюється на невеличкий папірець.

Простягнула руку, і клаптик паперу повільно опустився на мою долоню. Я вже знала, від кого це послання. Таке відправити міг лише дракон.

“Ти гарно сьогодні трималася, Раміро. Лиш не змогла приховати огиду до мене. Отже, я впорався зі своєю роллю, а ти ні. Якщо бажаєш виграти, треба продумувати кожен свій хід, моя люба королево”.

Папірець спалахнув золотим полум'ям, але воно не обпекло мені руки. Хоч саме послання й вкололо мене.

Він, бачите, впорався, а я ні. Та якби ж я хоч розуміла яку гру ти ведеш! Клятий дракон!

Таке ж саме зло, як і Вейлар, лиш хитріше й більш продумане.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше