Розділ 2

Вейлар забрав мене до свого королівства в день весільної церемонії. Ніяких довгих прощань та святкування. Він забрав те, що бажав отримати.

Приїхав і взяв як річ. А батько мій без жодного сумніву віддав мене… як річ.

Довгих три дні ми їхали до великого порталу, який мав перенести нас у королівство вічних вітрів, мороку та крижаного холоду. В королівство мого чоловіка. Тепер і в моє королівство…

Я була вдячна усім богам за милість Вейлара, котрий дозволив мені їхати в окремій кареті з одною служницею, яку він погодився взяти в дорогу, й майже не зачіпав мене під час цієї подорожі.

Лиш за вечерею у черговому маєтку вельмож, котрі мали честь приймати самого короля Ордоса та його молоду дружину, він повільно проходився по мені своїм масним поглядом й додавав, часто потім регочучи:

– Скоро ми проведемо найприємнішу у твоєму житті ніч, моя королево. Залишилося трохи часу, люба. Вдома на нас чекає справжнє святкування і лиш після того я зроблю тебе справжньою королевою Ордоса.

Докладала максимальних зусиль, щоб не кривитись від огиди й просто продовжувати їсти, не відчуваючи смак тої їжі.

Вночі чула, як десь на подвір'ї дихає дракон. Його дихання було настільки гучне, що здавалося, ніби нас переслідує той самий вітер, котрий проводжав мене з рідного дому.

Я лежала й думала про цю справді величну істоту, яку якимось незрозумілим чином полонили ці дикі звірі.

Подарунок… Кляті нелюди! Як можна дарувати представника раси наймогутніших у світі істот? Яким чином їм вдалося його полонити? І чому дракон тут опинився?

Ми про них мало що насправді знали. Дракони живуть за скелястим хребтом і туди не ведуть древні портали, що ще якось функціонують в інших шести королівствах. Туди можна потрапити тільки небом… Були такі сміливці, але вони буквально спалахували у повітрі, натикаючись на непрохідний прозорий бар'єр.

Ніхто не знав, що там за тими скелями, котрі мені дійсно хребет велетенського дракона нагадували. Ніхто не знав як насправді там живуть дракони. Ніхто не знав які насправді ці істоти. Єдине, що лишилося – це древні письмена, де були розповіді про ті часи, коли дракони літали у небі над усіма сімома королівствами та були владиками світу.

А потім щось трапилося і майже вся магія зникла, а дракони тепер живуть за межею, куди, якщо хтось і потрапляє, то більше ніколи не повертається назад.

Проте за все моє життя я не чула, щоб дракон сам перетнув межу.

Певно, мені треба було б думати про свою долю, а не про дракона, та думки мої, як ті пташки, що навесні співають під вікном пісні – їх як не жени, все одно повертаються назад.

Не буде більше співу пташок. У сірому кам'яному Ордосі тепер я слухатиму вітер… і дихання дракона.

В ніч перед перетином порталу мене знову нарядили у весільну сукню, а на голову вдягли корону з кривавим камінням. Точну копію корони Вейлара, тільки значно меншу. Вона холодила голову і для мене була кайданами, як браслет з вулканічного каменю, що змушував дракона покірно летіти за нами.

В нашій галереї було всього дві картини, присвячені Ордосу. Перша – це кривава битва біля кам'яної фортеці. Друга – вид на королівство з гори, де й стояла велетенська арка древнього порталу.

Від них мені завжди віяло холодом. Тепер я сама стояла на тій самій горі й дивилася на вкрите густим туманом кам'яне королівство…

– Нарешті вдома, – Вейлар зупинився поруч зі мною й із захватом дивився на свої володіння. – Чуєш? Там вже грають музики. Вони чекають на тебе, моя королево, – владно притиснув до себе за талію. – Сьогодні буде велике свято, а потім наша ніч, – прогарчав, схиляючись до шиї.

Я ж мимоволі задерла голову, проводжаючи поглядом дракона, котрий так красиво летів і розрізав крилами туман.

– Будеш слухняною дівчинкою, – обпалив подихом мою шию та ще дужче притис до себе. – Дозволю тобі на ньому політати…

Я мовчала і стримувала свою огиду. Я добре запам'ятала настанови моєї тітоньки Асії:

“Ти маєш бути тихою, Раміро. Щоб він повірив у твою покірність. Щоб в нього навіть сумнівів потім не було. Інакше в нас нічого не вийде”

– Ходімо, – повів мене до своєї карети. – Шлях до замку ми проїдемо разом, моя королево. Звикай до мене.

– Звісно, Ваша Величносте, – схилила перед ним голову, непомітно, у складках пишної сукні стискаючи кулаки.

– Тільки давай без оцього вашого Атеронського офіціозу, – скривився король. – Звертайся до мене нормально. Ми воїни. В нас інші правила діють, моя королево. Звикай відразу. Для тебе я Вейлар, коханий, мій жаданий королю, – бридко всміхнувся й повів мене до карети.

О Вищі сили! Це значно важче, ніж я собі уявляла! Хоча б не проколотись. Головне не кривитись і не пручатись. Головне не видати себе. Я маю малесенький шанс на порятунок хоча б свого тіла, і я не можу схибити. Тільки не зараз.