Розділ 1

Шлях королеви усіяний жалючим вугіллям. І ти або навчишся по ньому ходити, або обпалиш ноги.

Я не вибирала свою долю. Вона була написана ще до мого народження.

Участь принцеси незмінна – налагодження зв'язків або здобуття довготривалого миру шляхом укладення шлюбу.

Я з дитинства знала, що не матиму вибору. Що настане той день, коли мій батько скористається мною як козирною картою у грі королівств. Мене готували до цього, вчили бути покірною та вірною ідеалам.

Але коли цей день настав… я була не готова до нього. В одну мить мій світ розірвався на мілкі уламки, котрі більше ніколи не вдасться з'єднати…

– Можливо, все буде й не так погано, доню, – намагалася втішити мене мама.

Гірко всміхнулася до неї, бо й так бачила в її очах суміш страху та приречення. Вона мені не допоможе. Ніхто не допоможе. Це моя доля, яку я просто не готова прийняти.

Неймовірно красива мереживна весільна сукня на моїй шкірі відчувається як кайдани, голова моя, прикрашена найкрасивішою у світі тіарою та довгою фатою, болить від цього тягаря. Але очі мої сухі й порожні. Всі сльози я виплакала вже давно. В той день, коли батько сказав мені:

– Раміро, король Вейлар офіційно просить твоєї руки і я не можу йому відмовити. Це покладе край нашій столітній ворожнечі, а мені зараз дуже потрібен цей мир…

Тепер я, Раміра Леймар, принцеса королівства Атерона, стану дружиною найжорстокішого у світі правителя королівства штормів та буревіїв – похмурого Ордоса. І краще мені звикнути до цієї думки…

– Все буде добре, мамо, – промовила й не впізнала навіть свій голос.

– Ох, доню! – вона кинулася мене обіймати, а я немов застигла, не відчуваючи вже нічого.

Мій останній шлях принцеси був усіяний червоними пелюстками троянд. Я йшла, як того вимагала традиція – від замку по кам'яному високому містку до брами, за якою мене чекав мій майбутній чоловік. Йшла повільно, відчуваючи, як холодний вітер пронизує моє тіло. Здавалося, що непогоду він привіз з собою з того свого похмурого й темного королівства Ордоса.

Кожен крок відміряв шлях принцеси до статусу – королева. Кожен удар серця здавався мені останнім. Лиш душу мою грів маленький букетик у руках. Польові квіти – це все, що я змогла для себе відвоювати. Не дивилася вперед, а лише на них, таких прекрасних і справжніх. Щось справді красиве та живе в усьому цьому образі нареченої…

Вітер здійняв мою довгу фату, вона немов намагалася повернутись у замок, а я все крокувала, ступаючи на ті ніби криваві пелюстки.

Зі скреготом піднялася брама і прямо за нею стояв він, король Ордоса. Мужній завойовник – Вейлар Адемус. У латах своїх незмінних та в королівському довгому плащі. Його корона з червоними рубінами здавалася мені скривавленою, а його усмішка самовдоволена вдарила мене не гірше гострого меча. 

Але я не зупинилася… не мала такого права. Піддані мого королівства не заслужили на смерть. Атерон би ніколи не встояв, якби Вейлар дійсно напустив на нас усю свою силу, котра зносила все живе на своєму шляху. Надто багато залежало від кожного мого кроку до нього. 

Король стояв в оточенні вірних воїнів та підданих Ордоса. Його світле волосся було заплетене у довгу косу, така ж світла борода охайно вкладена. Його важко назвати красенем, та не зовнішність короля мене відштовхувала, а та темрява й жорстокість, що просто світилася у кожному його русі та міміці.

Коли лишалося кілька кроків до брами, мої ноги відмовились йти. Тіло не слухало розум.

Рівняла дихання та стискала холодними пальцями той маленький букетик.

– Я чекаю на тебе, моя королево! – громовицею рознісся голос Вейлара.

“Йди, Рамі, йди” – вмовляла саму себе.

Вітер знов намагався зірвати з мене ту кляту фату, що ось-ось видере мені волосся. Я продовжила переставляти ватні ноги, аж раптом Вейлар хижо всміхнувся та прокричав так, що й стіни замку задрижали:

– Випускайте подарунок для моєї королеви!!!

За брамою був різкий спуск униз і я не бачила що саме там тримали люди короля. Та після його наказу заскреготало залізо і повітря розірвав гучний рев… дракона.

Ця велична істота змахнула крилами й злетіла в небо, закриваючи собою все позаду Вейлара. Король самовдоволено дивився на мене.

– Це тобі мій подарунок на весілля, моя Раміро, – мовив цей нелюд.

Повільно перевела погляд на лапу дракона. На ній був широкий браслет, зроблений з чорного вулканічного каменю… каменю, яким утримували рабів. Не треба ланцюгів та кайданів, коли на тобі такий браслет, ти слухатимешся того, хто знає, як давати ментальні накази.

Але я ніколи не думала, що можна поневолити дракона…

– Вогонь на честь моєї королеви!!!

Здригнулася від чергового наказу Вейлара і завмерла, коли очі дракона зупинилися на мені. Він змахнув крилами, а потім… я бачила як в грудях його запалюється полум'я і, здавалося, він прагне спопелити тут усіх нас. Та натомість ця неймовірна істота знову заревіла, підняла пащу до неба і випустила стовп вогню… як того бажав король.

Від демонстрації такої сили перехоплювало подих, а розуміння що цю силу намагаються тримати в кайданах холодило душу.

Певно, він хотів мене таким подарунком вразити та я відчувала лиш тугу і повну порожнечу.

Черговий порив вітру зірвав з мене фату, вона полетіла високо над замком, а з моїх закоцюблених рук випав букетик польових квітів.

Я зробила останні кроки до свого нареченого й більше не дивилася, куди летить моя фата. Кажуть, це поганий знак, та хіба може бути щось гірше, ніж стати королевою для такого жорстокого короля?

І поки він стискав мене в обіймах, немов привселюдно привласнював, як звір якийсь, мітив своє, я дивилася в темні очі дракона. В них мені чомусь тоді ввижався спокій.

***

❤️Мої любі❤️ 

Ми з вами починаємо довгий шлях королеви Раміри... до свого щастя!

Це буде дилогія, перша частина безкоштовна! І я як завжди сподіваюсь на вашу підтримку❤️