***

- Навіщо ти його сюди приніс?! - сварила мама десятирічного Сашка, який притискав до своєї червоної футболки рудого кота з білою мордочкою та грудкою. - Іди, віднеси туди, де взяв!
Хлопчик, сумно похнюпивши голову, пішов назад, на подвір`я, де і знайшов пухнастика. Він мріяв про домашнього улубленця скільки себе пам`ятав. Але батьки були проти. Спочатку, вони казали, що Сашко ще замалий, щоб брати на себе відповідальність за іншу живу істоту. А коли син підріс - завели пісню про те, що за твариною нікому доглядати, бо вони постійно на роботі, а він - у школі. Так воно і тягнулося. Іноді, Сашко намагався взяти ситуацію в свої руки і приносив додому нічийніх кошенят і цуценят. Навіть, були жаба та ящірка. Хлопчик сподівався, що батьки розчуляться від вигляду бідолашного безпритульного звірятка і дозволять залишити його. Та все було марно. От і зараз він, ледь не плачучи, поклав рудого котика на траву, сказавши:
- Прощавай, Барсику. Сподіваюся, ти знайдеш собі господаря, який буде добрим до тебе.
І пішов, намагаючись не дивитись назад.

Минуло кілька днів. Рана від розлуки з Барсиком трохи загоїлась. Хлопець більше не бачив його і сподівався, що кота таки хтось підібрав. Були літні канікули і Сашко грав у дворі багатоповерхового будинку у футбол з іншими хлопцями в якості воротаря. Пропустивши м`яча, він пішов шукати його. Неподалік будинку знаходилась одноповерхова недобудова. То мав бути супер-маркет, але щось пішло не так і роботи припинили на невизначений термін. Футбольний м`яч зупинився біля купи щебню. Сашко, перелізши під огороджувальною стрічкою, підібрав його і вже хотів йти назад, коли побачив, як з цієї купи виглядає щось схоже на великий гладенький камінь сірого кольору. Складалося враження, наче його навмисне хтось там прикопав. Не довго думаючи, хлопець поклав м`яча поруч і розкопав знахідку руками. Це виявилося яйце. Велике яйце! За розміром схоже на страусине. А за забарвленням нагадувало великий гладенький камінь.
- Гей, чого ти тут копаєшся так довго? - підійшов до нього його друг і однокласник Денис. - Там хлопці вже з нудьги помирають.
- Диви, що я знайшов, - Сашко радісно продемострував знахідку.
- Ого! - здивувався друг, поправляючи на голові синю кепку. - Що це?
- Поки що, не знаю. Схоже на велике яйце. От тільки чиє воно?
- Може, крокодила? - висловив свою здогадку Денис.
- Буде видно, коли вилупиться, - відповів Сашко, забираючи яйце.
Хлопчик у синій кепці взяв спортивний снаряд.

На цьому їхня гра у футбол скінчилась. Усі бажали побачити на власні очі та потримати в руках таємниче яйце. Навіть, дівчата. Сашко глянув на електронного годинника на руці:
- Скоро батьки з роботи повернуться. Треба встигнути сховати його.
- Я з тобою, - друг пішов із ним.

Поки хлопець облаштовував схванку в низу своєї шафи з одягом, Денис гуглив у телефоні, як доглядати за яйцем. З`ясувалося, що яйця тримають в інкубаторах із постійною температурою.
- У квартирі й так тепло, - зауважив власник знахідки. - Думаю, до кінця літа звідти хтось вилупиться.
Більше друзі нічого не могли зробити, аби пришвидшити на світ появу нової тваринки.

***

Так пройшло два тижні. Сашко зробив для яйця"ліжечко" у коробці з-під взуття, постеливши туди свого старого светра. І кожен день перевіряв стан скорлупи.

Якось, рано-вранці, його розбудив шурхіт у шафі і тонесеньке попискуання, схоже на мишаче. Скочивши з ліжка, схвильований хлопчик кинувся відчиняти дверцята. Серед шматочків розстрісканої скорлупи сиділо щось зелене. Сашко обережно взяв його до рук. Воно ледь вміщалось на долоні і було схоже на ящірку, мало маленьки перетинчасті крила, довогого хвоста, жовте ніжне черевце та палаючі помаранчевим в темряві очі.
- Що ти таке?... - з подивом сказав сам до себе хлопчик.
Аж раптом, він почув кроки. Хтось йшов до його кімнати. Сашко швидко заліз назад до ліжка, накривши ковдрою невідому істоту.
- Сиди тихо, - наказав звіряткові.
До кімнати ввійшла мама:
- Ти чого не спиш?
- Не знаю. Не спиться, - нервово відповів син, боячись аби вона не викрила його нового хатнього улубленця.
Той, наче навмисне, знов запищав, вовтузячись під ковдрою.
- Що це за дивні звуки? - занепокоїлась жінка, зупинившись посеред кімнати.
- То у мене в животі, - швидко відказав він. - Їсти хочется.
- То йди, - відповіла вона, щось шукаючи очима.
- Ага, - Сашко не поспішав покидати ліжко. - А що ти хотіла?
- Десь поклала своє зарадне і не пам`ятаю де. Ти не бачив? - розгублено запитала мама.
- Ні. То візьми моє, у нас же з тобою однакові, - запропонував син, натягуючи покривало ледь не до самісінького носу. - Ввечорі повернеш. Он, на столі лежить.
- Ну, добре, - погодилась жінка, забираючи зарядне зі столу. - Сподіваюсь, моє знайдеться за цілий день.
Коли за нею зачинилися двері, Сашко хутко сховав крилату ящірку назад до шафи:
- Посиди тут ще трохи, малесенький. Ти ж не хочеш, щоб нас викрили?

Щойно батьки пішли з квартири, хлопець зателефонував другові.
- Чого так рано? - невдоволено запитав Денис.
- Воно вилупилося! - радісно повідомив він.
- Хто?
- Біжи до мене. Покажу.
Однокласник жив у сусідньому під`їзді, тому через десять хвилин вже був у Сашка. Разом вони роздивлялися дивного звіра, тримаючи на руках. Маленька істота зовсім не боялась їх. Лагідно фиркаючи, вона тулилася до друзів.
- Схожий на дракона, - знайшовши зображення в Інтернеті, Денис показав його другові.
- Отакої... - той був приголомшений. - Я думав, то тільки вигадки... А вони великі виростають?
- Велетенські! - хлопчик театрально розвів руками, намагаючись наочно показати габарити їх нового друга. - До речі, ти придумав йому ім`я?
Сашко знизав плечима:
- Ще ні. Я навіть не знаю, хлопчик це чи дівчинка.
Ще раз подивившись на маленького дракончика, Денис сказав:
- Схожий на хлопчика. Як тобі ім`я Річард?
Власник зврятка замислився:
- Досить цікаве. Незвичне. Добре, хай буде Річардом. Тобі подобається?
Їх вихованець жалісливо заскиглив, дивлячись господареві в очі.
- Здається, він голодний, - здогадався хлопець. - А чим годують їх, там не написано?
Денис знітився:
- Судячи з того, що я встиг прочитати і побачити в фільмах, та іграх, вони харчуються лицарями...
Між ними запала коротка мовчанка.
- Що ж, тоді будумо діяти методом проб і помилок, - сказа трохи згодом Сашко. - Бо ми живемо у сучасному світі. Тепер не можна їсти людей.
- Чудово! Тоді, ходімо на кухню, - погодився товариш. - Я теж голодний.

Виявилося, щоб гарно попоїсти, їм доведеться трохи попотіти. На холодильнику висіла записка від мами, щоб Сашко приготував макарони по-флотськи. У самому холодильнику стояла лише кастрюля з супом, який ніхто із хлопців їсти не схотів. Поки Сашко готував заправку із м`яса, цибулі, моркви та томатної пасти, Денис намагався з`ясувати, які з продуктів, наявних у квартирі, їсть Річард. Окрім супу, звісно. Трохи обвітрений шматочок огірка дракончик з`їв із задоволенням, як і бутерброд із ковбасою. А от молоко він не став пити. Не подобалося йому і солодке: ні печиво, ні шоколадні цукерки.
- Зараз будемо їсти, - сповістив задоволений собою маленький господар, розкладаючи по тарілках готовий сніданок.
Річардові теж поставили окрему тарілку, як справжньому членові родини. Макарони прийшлися йому до смаку, як і салат з огірками і помідорами. Вилизавши тарілку до блиску, драконеня вмостилося спати на руках у Сашка.
- Треба придумати, як нам вигулювати Річарда, - сказав він, теж закінчивши їсти.
- Але ж не можна, щоб його хтось бачив, - схвильовано відповів Денис. - Якщо про це дізнаються дорослі... Це тобі не кота на вулиці підібрати.
- Значить, зробимо так, щоб ніхто не дізнався, - рішуче заявив хлопець.
Він нікому не збирався віддавати свого нового друга і ладен був стояти за нього горою.

Та інші діти у дворі дізналися про Річарда того ж дня, коли дракончика вперше винесли на вулицю. Той висунув голову із кишені худі, яку натяг на себе попри спеку Сашко. Він саме розмовляв із Яринкою, яка навчалася в паралельному класі. Дівчинка причепилася до нього відразу ж як вони з Денисом вийшли з будинку.
- А чого це ти так тепло вдягнутий? Захворів, чи що? - з цікавістю допитувалась вона.
- Так. Я заразний, тому відчепися від мене, - вороже відповів хлопець, сподіваючись, що Яринка образиться і піде.
Сашко не хотів спілкуватися з цією дівчинкою, бо вона завжди встромляла свого носа в чужі справи, збирала плітки і першою бігла розповідати дорослим про витівки дітей у дворі. Та надокучливе дівчисько й не думало йти:
- А де те яйце, яке ви знайшли? З нього вже щось вилупилось?
Наче зрозумівши, що це про нього говорять, Річард висунув голову з кишені, зацікавлено поглядаючи навкруги.
- Зараза... - вирвалось у Дениса.
- Ой, який гарнюній, - схилилась над ним дівчинка, роздивляючись незвичайну тваринку. - А можна погладити?
- Ні, не можна! І, взагалі, нам час йти, - грубо відрізав власник Річарда, намагаючись сховати його назад, але той не бажав сидіти в темряві.
До того ж, навколо них вже зібрався натовп місцевих дітлахів, бажаючих дізнатись, що знову тут цікавого діється.
- Він на дракона схожий, - сказав хтось із малих.
- Це і є дракон, - впевнено відповіла Яринка. - Я такого в мультику про принцесу бачила.
Вони не заспокоїлись, доки кожен не потримав на руках Річарда. Довелося з усіх брати слово, що ніхто не розповість дорослим про маленького дракончика. Діти урочисто заприсяглися зберегти цю таємницю.

- Забула вам сказати, - згадала Яринка, коли вони втрьох сиділи в затінку на лавці. - Старші хлопці бачили кілька разів якогось чоловіка біля тієї недобудови. І я його теж вчора бачила.
- Ну то й що? - не розумів Денис. - Там багато хто вештається. І ті хлопці теж.
- Він поводив себе дуже дивно. Наче, шукав щось, - занепокоєно додала дівчинка. - Особливо, роздивлявся на тому місці, де ви знайшли яйце.
- Думаєш, він шукає Річарда? - збентежено запитав Сашко, притуляючи до себе свого улюбленця. - А йому звідки занти про нього?
- Хтось же поклав туди яйце, - міркувала вона. - Чи ти думаєш, що прилетіла дракониха і сама закопала його в ту купу каміння? Як би так було, це побачили б інші.
У відповідь хлопець лише знизав плечима. Він серйозно непокоївся за долю маленького дракона. Навіть якщо той чоловік дійсно його господар, не відомо, які в нього наміри щодо Річарда.