Глава 14. Відчини

Біжи.

Марко ще тримав мене за руку.

— Що він сказав?

Я вже смикнула двері.

— Біжи.

— Куди?

— До нього.

Марко відпустив.

Одразу.

Ще п’ять хвилин тому він став би переді мною.

Тепер тільки сказав:

— Я з тобою.

— До другої брами.

— Добре.

Ми побігли.

Перші сходи я майже перестрибувала. На других збилася нога. Марко схопив за лікоть, поставив рівно й не сказав нічого.

Знизу знову прийшов удар.

Метал.

Камінь.

Потім протяжний скрегіт.

Не схожий на звук ланцюга, який просто тягнуть.

Щось рвалося.

Біля другої брами стояв гвардієць.

Побачив нас.

— Пані Верес, вам не можна…

— Відчиняйте.

— Пан Ройт наказав…

— Крес покликав.

Гвардієць дивився.

Марко сказав:

— Якщо зараз почнете перевіряти письмовий дозвіл, я вас укушу.

— Марку.

— Що? Допомагаю.

За дверима закричав Гейн:

— ЩЕ ОДНУ ПІДПОРУ!

Потім Ружена:

— НЕ ПІД ЛАПУ, ДУРНЮ!

Гвардієць відчинив.

Я пройшла.

Марко теж.

Я обернулася.

— Ні.

— До наступної брами.

— Марку.

— Ти сказала до другої. Ми вже на другій.

От гад.

— Тут.

Він подивився вниз.

Потім на мене.

— Добре.

Без суперечки.

Це налякало більше, ніж якби сперечався.

Я побігла сама.

У Нижній камері було повно людей.

Надто багато.

Двоє майстрів біля заднього анкера.

Гейн — на колінах перед старим замком, його ліва рука знову висіла без пов’язки.

Северин із трьома гвардійцями тягнули товсту мотузку через дерев’яний блок, намагаючись забрати частину ваги ланцюга.

Ружена стояла просто біля Кресової задньої лапи.

А Крес не лежав.

Він намагався стояти.

Ліва задня лапа тремтіла.

Ланцюг від неї йшов до кільця в камені, яке вже стирчало під кутом.

Навколо анкера по підлозі розходилися тріщини.

Одна була завширшки з палець.

Я зупинилася.

— Ярино! — крикнув Гейн. — Назад!

Крес повернув голову.

Побачив мене.

Око звузилося.

— Ти прийшла.

Голос хрипкий.

Не в голові.

Вголос.

— Ти сказав бігти.

— Я думав, ти зрозумієш інше.

Я мало не розсміялася.

— Серйозно?

Ружена обернулася.

— Не ближче!

— Що сталося?

Гейн показав на анкер.

— Підпора пішла разом із каменем. Ми перенесли частину навантаження на сусідній ланцюг, але тепер рухається й він.

Я глянула праворуч.

Другий анкер.

Не вирваний.

Поки.

Але на камені біля основи вже проступила тонка світла тріщина.

— Якщо піде другий?

— Навантаження піде на шийний і передній.

— І?

Гейн подивився на Креса.

Не відповів.

Не треба.

— Ключ?

Я показала на мідний стрижень.

— Один зуб відновив. Другий тримається на чесному слові.

— Працює?

— Не знаю.

— Ви пробували?

— Ні.

— Чому?

Крес відповів:

— Я заборонив.

Я повернулася.

— Чому?

— Тебе не було.

Усі на секунду замовкли.

Гейн першим відвів погляд.

Я зрозуміла.

Старий механічний обхід міг відкрити щось.

А міг заклинити остаточно.

Крес не дозволив ризикувати, поки я не тут.

Хоча сам не хотів, щоб я приходила.

— Ти нестерпний.

— Знаю.

Ружена сказала:

— Дуже зворушливо. Анкер тим часом рветься.

Камінь підтвердив.

Глухий хрускіт.

Кільце зсунулося ще трохи.

Кресова лапа поїхала вперед.

Він різко розправив кігті, вчепився в підлогу.

Ланцюг натягнувся.

Величезне тіло хитнулося.

Я зробила крок.

— Стій! — крикнув Крес.

Зупинилася.

Не через страх.

Бо він сказав.

— Добре.

Дивилася на нього.

— Що ти хочеш?

Не Гейн.

Не Ружена.

Не Остромир.

Крес.

Він важко вдихнув.

Лівий бік і справді рухався із запізненням.

— Двері.

— Відкрити?

— Так.

— А ланцюги?

— Перший замок звільняє задні.

Гейн підняв голову.

— Звідки ви…

Крес глянув.

— Я тут живу.

Гейн закрив рот.

— А передні? — запитала я.

— Другий.

— Шийний?

Пауза.

— Третій.

Я подивилася на приховані двері за заднім анкером.

Тепер частину кам’яної панелі вже прибрали.

За нею був темний вертикальний шов.

І мідна пластина.

Така сама форма, як на брамі.

Але нижче.

На висоті мого живота.

До неї від мене — приблизно двадцять кроків.

І Крес між нами не стояв.

Він був збоку.

— Якщо я відкрию перший, що станеться?

— Ланцюги впадуть.

— Просто?

— Просто.

Гейн сказав:

— Де механізм?

— У стіні.

— Я його не бачу.

— Бо він у стіні.

— Це не дуже…

Я підняла руку.

— Не зараз.

Гейн замовк.

— Другий?

— За дверима.

— Тобто спочатку треба відкрити двері.

— Так.

— Третій?

Крес дивився.

— Далі.

— Наскільки далі?

— Ярино.

— Я хочу знати, перш ніж щось відкрию.

Він повільно видихнув.

— Не знаю, що там тепер.

— Ти назвав це виходом.

— Бо раніше був.

— Сто дев’яносто один рік тому?

— Так.

— І ти ним виходив?

— Ні.

Я стиснула губи.

— Тоді звідки…

— Бачив.

— Коли?

Ще один тріск.

Гейн крикнув:

— У нас немає часу на історію!