Глава 10. Не йди

Не йди.

Я відскочила від стіни.

Не подумала.

Просто тіло зробило це раніше.

Гейн схопив мене за лікоть.

— Що?

Я дивилася на чорну кладку.

— Ви чули?

— Що?

Северин уже був поруч.

— Пані Верес?

Тепло від стіни слабшало.

Не різко. Наче камінь поволі відпускав те, що встиг набрати.

— Крес.

Гейн глянув на двері.

— Тут?

— Ні.

— Тоді що?

Я торкнулася вуха.

Безглуздо.

— Я почула його.

Северин перестав рухатися.

— Голосом?

— Ні.

— Як?

— Не знаю.

— Усередині голови?

Я скривилася.

— Це звучить гірше, коли ви так кажете.

— Але так?

— Так.

Гейн відпустив мій лікоть.

Підійшов до стіни.

— Не чіпайте.

— Я й не…

Він уже простягнув руку.

— Гейне.

Зупинився за кілька пальців від каменю.

— Добре.

Ми всі дивилися.

Нічого.

— Що саме він сказав? — запитав Северин.

— «Не йди».

— Куди?

— Якби сказав, я б не стояла тут і не вгадувала.

— До нього?

— Можливо.

— Знову це слово, — пробурмотів Гейн.

Я подивилася.

— У вас зараз не найкращий момент для жартів.

— Я не жартую. Воно заразне.

З коридору знову почувся біг.

Той самий посильний зупинився у дверях.

— Пане раднику.

Северин повернувся.

— Що ще?

— Нижня служба передає: падіння триває. Основний канал — мінус одинадцять від останньої перевірки.

Гейн вилаявся.

— За скільки?

— Не знаю.

— Звісно.

Він забрав у мене журнал Бориса Михайловича й пішов до дверей.

Я за ним.

Северин став поперек проходу.

— Ні.

— Що «ні»?

— Ви нікуди не йдете.

— Кресу погано.

— Саме він сказав вам не йти.

Я зупинилася.

Ненавиділа, коли Северин мав рацію.

Гейн теж зупинився.

— Може, він сказав не йти сюди.

— Я вже тут.

— Саме.

— А може, взагалі не Ярині, — сказав Гейн. — Якщо це якась передача через камінь…

— Я чула своє ім’я?

Згадала.

Ні.

Тільки два слова.

— Не чула.

— От.

Северин подивився на нього.

— Ви пропонуєте спустити її до Креса, щоб перевірити?

— Ні.

— Добре.

— Пропоную не робити висновок із двох слів, які невідомо як потрапили їй у голову.

— Ще краще звучить, — сказала я.

Гейн провів рукою по волоссю.

— Я технік. Мені треба хоча б приблизно зрозуміти, з чим ми маємо справу.

— Тоді почнемо з того, що можемо перевірити.

Я показала на чорну стіну.

— Коли я стояла близько, вона нагрілася.

— Так.

— Відійшла — холоне.

Гейн одразу повернувся.

Підніс долоню.

— Справді.

— Не торкайтеся.

— Не торкаюся.

Він озирнув кімнату.

— Потрібен жаромір.

— Тут були, — сказала я.

— Де?

Я подивилася на порожнє місце посеред комори.

Контрольну камеру винесли.

Разом із нею, мабуть, частину обладнання.

Гейн відкрив одну шафу.

Другу.

Знайшов старий спиртовий прилад у дерев’яному футлярі.

Покрутив.

— Працює.

— Звідки знаєте?

— Не знаю.

— Чудово.

— Перевіримо на воді.

Северин видихнув.

— Нижній жар падає.

— А спускати її вниз Крес сам заборонив, — сказав Гейн. — У вас є краща справа?

Северин не відповів.

Це означало ні.

Ми витратили п’ять хвилин.

Гейн налив воду з глечика у дві однакові металеві чашки.

Одну поставив біля звичайної кам’яної стіни.

Другу — біля чорної.

— Не ідеально, — сказав він.

— Але?

— Якщо різниця велика, побачимо.

Северин стояв біля дверей.

Посильного відправили назад із наказом Ружені передавати показники кожні п’ять хвилин.

Я залишилася на іншому кінці кімнати.

Чорна кладка майже охолола.

— Підійдіть на три кроки, — сказав Гейн.

Я не рушила.

— Навіщо?

— Перевіримо.

— Крес сказав не йти.

— Не до стіни.

— Ви не знаєте.

— Ви теж.

Справедливо.

Не люблю його.

Підійшла на один крок.

Нічого.

Другий.

Долоні ледь защипало.

— Є.

Гейн дивився на прилад.

— Що?

— Руки.

— Стіна теж.

Він не торкався, але підніс долоню ближче.

— Ще один.

— Ні.

— Ярино.

Я подивилася.

— Не починайте теж.

— Добре. Пані Верес.

— Ще гірше.

Він ледве не усміхнувся.

— Один крок. Якщо щось відчуєте — назад.

Я зробила.

Тепло під долонями посилилося.

У чорній кладці тихо клацнуло.

Не камінь.

Десь за ним.

Северин випростався.

— Назад.

Гейн одночасно:

— Стійте.

Я залишилася.

— Визначтеся.

Гейн дивився на прилад.

— Температура росте.

— Наскільки?

— Ще не знаю. Шкала повільна.

— Тоді навіщо він потрібен?

— Бо люди не придумали кращого.

Стіна стала відчутно теплішою.

І в мене знову з’явилося дивне відчуття.

Не голос.

Наче хтось стоїть за дверима й мовчить, але ти все одно знаєш, що він там.

— Крес.

Гейн підняв голову.

— Що?

— Він там.

— За стіною?

— Ні.

— Ярина, це не допомагає.

— Я знаю.

Заплющила очі.

Не треба було.

У темряві відчуття стало сильнішим.

Не Кресове обличчя.

Не слова.

Вага.

Тиск.

Далеко.

І щось іще.

Біль.

Я відкрила очі.