Глава 7. Обіцянка

— Бо шість днів тому хтось почав убивати дракона.

Пані Лейба перестала сваритися з гвардійцем.

Марко опустив ніж.

Навіть дві сусідки у вікні навпроти ніби стали слухати тихіше.

Я дивилася на Остромира Веля.

— Звідки ви знаєте?

— Тепер — із кількох джерел.

— А шість днів тому?

— Не знав.

— Тоді ви неправильно побудували речення.

Марко тихо сказав:

— Почалося.

Я не глянула на нього.

Остромир — глянув.

— Що саме?

— Вона зараз буде розбирати кожне ваше слово, поки ви не пошкодуєте, що навчилися говорити.

— Марку.

— Мовчу.

Він не мовчав би.

Але поки що зробив вигляд.

Остромир постукав тростиною по каменю.

— Шість днів тому ми вважали, що Крес слабшає. Сьогодні знаємо про незаконний відвід жару, змінений розчин і людину, яка зникла після процедури. Я дозволив собі назвати це спробою вбивства.

— Людину звати Петро Рудик.

Северин подивився на мене.

— Ви вже знаєте.

— Я там була.

— Де?

— У старому аварійному колодязі.

Остромир перевів погляд на Северина.

Цього разу навіть не треба було піднімати палець.

— Чому пані Верес була в аварійному колодязі?

Северин витримав паузу.

— Вона пішла туди з Гейном.

— Я це чую. Питаю чому.

Я відповіла:

— Бо там був незаконний відвід, якого немає на планах.

— Пані Верес.

— Що?

Северин дивився так, ніби я щойно навмисно наступила йому на ногу.

Остромир несподівано усміхнувся.

— Ви справді дуже схожі.

— На маму?

— Коли вона вважала, що хтось говорить занадто повільно.

Марко сперся плечем об двері.

— А коли не вважала?

— Не пам’ятаю.

Це прозвучало так природно, що я на секунду забула, ким він був.

Не канцлер.

Людина, яка сиділа колись із моєю матір’ю в одній кімнаті й знала, як вона дратувалася.

Я одразу стала обережнішою.

— Ходімо всередину.

Остромир озирнувся на пані Лейбу.

— Якщо господиня дозволить.

Вона стояла на сходах, схрестивши руки.

— Тростину витріть.

Канцлер подивився на наконечник.

На ньому справді була вулична грязюка.

Марко закашлявся.

Северин відвернувся.

Остромир зняв рукавичку, дістав хустку й витер тростину.

— Так?

Пані Лейба оглянула.

— Можна.

Він зайшов.

Я подивилася на Северина.

— Ви теж.

— Дякую.

— Я не вам дозволяла, — сказала пані Лейба.

Северин зупинився.

Я мало не пожаліла його.

Мало.

— Він зі мною, — сказав Остромир.

— То слідкуйте, щоб нічого не чіпав.

Марко вже не приховував усмішки.

— Я хочу жити тут до кінця життя.

— Ти й так тут живеш, — сказала я.

— Тепер ціную.

Для канцлера королівства в нашій кухні не знайшлося нормального стільця.

На одному лежала білизна.

Другий хитався.

Третій Марко вчора зламав і поставив під стіну так, ніби від цього він лагодився.

Остромир вибрав хиткий.

Сів.

Перевірив.

Нічого не сказав.

Северин залишився стояти.

Пані Лейба поставила на стіл чайник.

— Чаю?

— Дякую.

— Це не вам.

Вона налила мені.

Потім Маркові.

Подумала.

Налила Остромиру.

Северину — ні.

— А мені? — запитав він.

— Ви вчора забрали дівчину й повернули після обіду голодну.

— Я не відповідаю за її харчування.

— От і чаю не треба.

Марко опустив голову на руки.

Остромир спокійно взяв чашку.

— Гарний.

Пані Лейба глянула на нього прихильніше.

Зовсім трохи.

— Я сама сушу лист.

— Відчувається.

— Не підлещуйтеся.

— Не вмію.

— У вашій роботі?

— Там це називається дипломатією.

— А.

Пані Лейба сіла біля печі.

Нікуди йти вона не збиралася.

Я знала цей вираз обличчя.

— Нам треба поговорити наодинці.

— Говоріть.

— Пані Лейбо.

— Що?

— Наодинці.

— Я глухувата.

— Ні.

— Коли треба — так.

Марко прошепотів:

— Не переможете.

Я бачила.

Остромир теж.

Він поклав долоню на набалдашник тростини.

— Розмова стосується державної таємниці.

Пані Лейба подумала.

— Тоді я піду по цибулю.

— Дякую.

— Але якщо скривдите дітей, повернуся без цибулі.

— Врахую.

Вона встала.

Біля дверей повернулася до Марка.

— Ніж поклади.

— Чому?

— Бо тупий. Тільки соромитися.

Марко подивився на лезо.

Поклав на стіл.

Пані Лейба пішла.

За хвилину ми почули, як вона внизу дуже повільно зачиняє двері.

— Вона не пішла по цибулю, — сказав Северин.

— Не руйнуйте нам ілюзію, — попросила я.

Остромир поставив чашку.

— Ваш брат залишається?

— Так.

— Розмова може стосуватися речей, яких йому краще не знати.

Марко кивнув.

— Я останні три дні тільки таке й дізнаюся.

— Марку.

— Що? Це правда.

Остромир подивився на мене.

— Ви йому довіряєте?

Я хотіла автоматично сказати «так».

Не сказала.

Довіра до Марка ніколи не була простим словом.

Я не довірила б йому свою платню.

Не довірила б зберігати таємницю, якщо таємниця була смішна.

Не дала б йому ключа від шафи з вином.

Але коли мені було дев’ять і я впала з даху сараю, Марко — шестирічний, у самій сорочці — біг босоніж через пів кварталу по маму, залишаючи кров від порізаної стопи на камені.

Потім ще два тижні розповідав усім, що кров моя.

— Там, де важливо, — так.

Марко глянув на мене.