Глава 4. Названа

О сьомій ранку Марко спалив кашу.

Я прокинулася від запаху.

Лежала кілька секунд, дивилася в стелю й намагалася зрозуміти, чому вдома пахне так, ніби хтось сушить мокре зерно просто на вугіллі.

Потім почула з кухні:

— Не заходь.

Я сіла.

— Що ти зробив?

— Нічого.

— Марку.

— Уже виправляю.

Знизу грюкнули двері.

Пані Лейба крикнула:

— Не лий воду!

Запізно.

Щось зашипіло.

Я натягнула сукню й вийшла.

Марко стояв перед плитою з горщиком у руках. Усередині плавала сіра маса, поверх якої лежав чорний шматок, що колись, мабуть, був дном каші.

На столі сидів один із наших гвардійців і їв хліб.

Другого не було.

— Де ваш товариш? — запитала я.

Гвардієць проковтнув.

— Зміна.

— А ви чому в кухні?

Він подивився на пані Лейбу.

— Мене запросили.

— Я його не запрошувала, — сказала вона.

— Ви сказали: «Чого стовбичиш надворі, заходь».

— Бо холодно.

— Це і є запрошення.

Пані Лейба фиркнула.

— Коронна варта. Слова розуміє тільки тоді, коли вони про їжу.

Марко поставив горщик на стіл.

— Ярина, спробуй.

— Ні.

— Ти навіть не бачила.

— Я бачу.

— Верх нормальний.

— А низ?

— Низ не їж.

Гвардієць усміхнувся.

Я глянула на нього.

Він перестав.

— Я зроблю яйця, — сказала пані Лейба.

— Я можу сам, — образився Марко.

— Ти вже сам.

Марко подивився на кашу.

— Один раз.

— Учора суп пересолив.

— Це була твоя сіль.

— А чия мала бути?

Я повернулася до кімнати, поки вони не втягнули мене в обговорення.

Лист Соломії лежав там, де я залишила його ввечері.

Я перечитала ще раз.

За ніч слова не змінилися.

Ружено.

Не кажи їм про Ярину.

Після останнього разу вона три ночі горіла…

Я склала аркуш.

Поклала у внутрішню кишеню сукні.

Подумала.

Дістала.

Загорнула у чистий папір, знову поклала.

Потім взяла всю пачку маминих листів.

— Ти що робиш?

Марко стояв у дверях із двома яйцями.

— Візьму листи.

— Усі?

— Так.

— Навіщо?

— Не знаю, який ще стане потрібен.

Він кивнув на мою кишеню.

— А якщо заберуть?

Я зупинилася.

— Добре.

Вийняла пачку.

Залишила тільки лист до Ружени.

Марко простягнув яйце.

— Їж.

— Я не хочу.

— Ти вчора до вечора не їла.

— Їла пиріг.

— Бо Гнат змусив.

— І?

— Сьогодні Гната немає.

Я взяла яйце.

— Ти поводишся як бабця.

— Я під домашнім наглядом. Треба чимось займатися.

Я обчистила шкаралупу.

— Не виходь.

— Дуже смішно.

— Серйозно.

— Двоє чоловіків із мечами сидять під дверима.

— Один зараз їсть на нашій кухні.

— Це трохи знижує довіру до системи.

Я відкусила яйце.

— Марку.

Він підняв руки.

— Не виходжу.

— Нікому не показуєш мамині листи.

— Навіть пані Лейбі?

— Особливо пані Лейбі.

Знизу:

— Я все чую!

Марко нахилився до мене.

— Вона безсмертна.

— Тихо.

— Це пояснило б багато.

Я взулася.

Вже біля дверей він сказав:

— Ярино.

Озирнулася.

Жарту не було.

— Не залишайся там, якщо знову стане погано.

— Мені не було погано.

— У тебе вчора руки тряслися.

Я подивилася на пальці.

— Ти бачив?

— Я не зовсім сліпий.

— Я думала, ти був зайнятий яблуком.

— Я можу робити дві речі.

— Це нове.

Він усміхнувся.

Але коли я вийшла, уже не усміхався.

Северин Ройт чекав у тому самому адміністративному крилі.

Перед ним лежали три документи.

Я побачила й одразу сказала:

— Ні.

Він підняв очі.

— Доброго ранку.

— Доброго. Ні.

— Ви навіть не прочитали.

— Три папери від Внутрішнього двору о восьмій ранку рідко покращують життя.

— Перший — зобов’язання про нерозголошення.

— Ні.

— Другий — тимчасовий допуск до Нижньої служби.

— Можливо.

— Третій — підтвердження особистої відповідальності за порушення правил внутрішнього контуру.

— Ні.

Северин склав руки.

— Я бачу, ніч вам не допомогла.

— Навпаки.

— У якому сенсі?

— Висипалася.

Це була брехня.

Він, мабуть, зрозумів.

— Пані Верес, без першого документа я не маю права допустити вас униз.

— Тоді не допускайте.

— Ви вчора чули, що станеться з містом.

— Чула.

— І все ж відмовляєтесь?

— Від підпису, в якому написано, що я не можу розповісти навіть про злочин, якщо побачу його внизу.

Він трохи змінив позу.

Я потрапила.

— Я прочитала дрібний текст.

— Це не дрібний текст.

— Для людей із вашим почерком — дрібний.

— Документ надрукований.

— Тоді винен друкар.

Северин подивився на папір.

— Я можу додати виняток щодо злочинів проти Корони.

— Ні.

— Чому?

— Бо якщо злочин скоїть сама Корона, ми знову посваримося через формулювання.

Він мовчав.

— Я хочу бачити Ружену.

— Пані Таль уже внизу.

— Тоді покличте.

— Навіщо?

— Особисте.

— Усе, що стосується Нижньої служби…

— Не стосується Нижньої служби.

Знову не зовсім правда.

Северин це відчув.

— Я передам їй, що ви хочете поговорити.

— Зараз.

— Пані Верес.

— Пане раднику.

Ми подивилися одне на одного.

Вчора я вже зрозуміла одну корисну річ про Северина: він не любив підвищувати голос.