Розділ 1. Початок

Шовкові простирадла, звук, як хтось здирає ковдру. Подушка з-під моєї голови розчинилася під чиїмось сильним рухом. Де я? У голові мутніло, і не без зусиль я розплющила очі.

Мене зустріла невідома кімната своєю напівтемрявою. Світла свічок не вистачало, щоб роздивитися чоловіка переді мною. Я спробувала встати, але чиясь міцна рука притискала мене до ліжка. Страх підібрався до горла. Що хоче цей невідомий? Як я тут опинилася?

— Ти тільки моя, — у вільній руці чоловіка промайнув ніж.

Паніка, що сковувала моє тіло досі, раптом додала впевненості й сил — я забилася в сталевій хватці, але цього було недостатньо, щоб звільнитися. Чоловік блиснув хижою посмішкою і заніс ніж.

По кімнаті розлетілися червоні краплі. Що це? Це… я? Простирадла стрімко намокали під моїм тілом. Слабкість накочувала дедалі сильніше — я вже не могла тріпотіти в міцній хватці чоловіка. Тоді він відпустив мене, пройшов до вікна і вистрибнув із нього, наче мав би надприродні здібності.

«До чого ж дивний сон», — подумала я до того, як зробити свій останній вдих.

***

Легені різко наповнилися повітрям, і я закашлялася. Мене вивернуло на грубо витесану кам’яну підлогу. Я схопилася рукою за виступ, щоби було легше повернути все, що досі було в моєму шлунку.

Ну і сни мені сняться — ворогові не побажаєш. Відчуття були настільки реальними, ніби це справді відбувалося зі мною. Ніякого більше вина перед сном! Провела рукою по підлозі й насупилася. З відколи… у мене така підлога? І чому я не на ліжку?

Тремтячими руками я прибрала прилипле волосся від обличчя. Навколо мене була намальована пентаграма криваво-червоною фарбою. Кімната була незнайома — вікна зашторені, всюди розставлені свічки і якісь предмети Вікторіанської епохи.

Переді мною стояли двоє, чиї силуети я ледь розрізняла через сльози, що застилали очі. Я моргнула кілька разів, але зір відновлювався повільно. Той силует, що був вищим, найімовірніше, був чоловіком. Він навис наді мною, спираючись руками на коліна. Силует нижче був жіночим — у довгій сукні та світлому чепчику.

— Ладроне, ти впевнений, що ритуал має так проходити? — вимовив жіночий силует, стоячи віддалік від пентаграми.

Я злякано озиралася, намагаючись згадати хоч щось. Голова просто нестерпно боліла.

— Відчепись від мене, жінко, я вже казав, що знаю тільки теорію.

Голос чоловіка радше скидався на юнацький — навряд чи йому понад двадцяти років. Єдиний логічний висновок — я опинилася в руках сатаністів. Але як? Чому? Як же болить голова!

Я потягнулася до скронь, намагаючись повернути хоча б щось одне — якщо не зір, то здатність міркувати. Виходило повільно, але успішно. Отже, юнак із дивним ім’ям «Ладрон» проводив якийсь ритуал наді мною, але не був упевнений у його успіху. Чи могли мене обпоїти? Якщо так, то мені б забиратися звідси, поки ціла.

Зір поступово повертався, і я змогла розрізнити парочку перед собою. Ніколи не бачила їх раніше, та й одяг вони носили, скажімо прямо, дивний. Але не мені розуміти сатаністів. Раптом це умова їхніх якихось ігрищ?

Двері були праворуч — тепер я бачила їх чітко. Потрібно тільки встати. Я потягнулася рукою, коли тіло зрадницьки здригнулося, знесилено впавши на червоні руни всередині пентаграми.

— Шантель! — вигукнув юнак і підбіг до мене, м’якими руками торкаючись передпліч.

Я відкинула його руку, наскільки це було можливо.

— Забирайтеся геть, — прогарчала я, руками перебираючи плитки підлоги, намагаючись долізти до виходу. Виходило паршиво.

— Шантель, ви мене не пам’ятаєте? — не відставав від мене юнак. Я відмахнулася, проповзаючи ще пів метра.

Ще трохи. Вихід, втеча — так близько!

— Ти казав, що побічних ефектів немає, — жінка не рухалася в мій бік, але спостерігала, як шуліка за своєю здобиччю. Я ж не збиралася здаватися.

— Я говорив, що знаю тільки теорію! Мене вигнали з академії, якщо ти не забула!

Юнак панікував. Його голос тремтів, але він не поспішав мене зупинити, дозволивши відповзти на солідний метр від пентаграми. Ручка дверей так близько.

— Шантель…

— Я не Шантель, — огризнулася, метнувши отруйний погляд у його бік, — Ви помилилися! Ви прийняли мене за іншу!

Раптово голос прорізався, але сил у тілі не вистачало, щоб дотягнутися до ручки. Тоді я помітила маленький цвях, що стирчав біля самих дверей. Хоч якась зброя, треба тільки непомітно схопити його. Позаду мене почулася метушня: здається, жінка зняла рушник із плеча й била юнака, періодично схлипуючи.

— Шахрай, — голосила вона — хлоп хлоп хлоп хлоп, — які ще побічні ефекти ти приховав?! Що зробив із пані?!

— Я не шахрай, Френні, я попередив тебе заздалегідь!

— Розкажеш!

Я схопила цвях, як рятівну соломинку, і сховала в себе в долоні. Повільно повернулася в бік двох сатаністів і сторопіла. Мабуть, на сатаністів вони схожі не були зовсім. Тепер, коли зір повністю повернувся до мене, я зрозуміла, що вони, можливо, актори з театрального крила. Середньовічний одяг був надто майстерно пошарпаний. Такі костюми за дешево не купиш.