1.

Музика на лінії була така, яку вмикають у ліфтах бізнес-центрів і приватних клініках, де тобі усміхаються до того, як назвуть ціну. Він слухав її девʼятнадцять хвилин.

За девʼятнадцять хвилин можна встигнути передумати. Можна встигнути вирішити, що все це безглуздо. Можна встигнути закрити вкладку, прибрати телефон, встати, налити води та переконати себе, що доросла людина не дзвонить на анонімну лінію через річ, яку сама до пуття не вміє назвати.

Потім музика обірвалася.

— Центр адаптивної підтримки «Навігатор». Вітаю.

Голос був молодий, ввічливий, не чоловічий і не жіночий: такий голос міг би продавати страховки, скасовувати підписку або повідомляти про смерть домашнього улюбленця.

Він ковтнув.

— Вітаю, — вийшло хриплувато й не дуже впевнено.

— Чим я можу вам допомогти?

Він не сказав, що вже кілька днів подумки приміряє різні формулювання і всі вони звучать або смішно, або надто серйозно. Не сказав, що йому потрібен хтось, хто першим вимовить це вголос і тим самим зробить ситуацію хоч трохи реальнішою.

Натомість він сказав:

— У мене… дивна проблема.

Йому захотілося покласти слухавку одразу після слова «дивна». Дивна проблема — це коли ти чуєш музику в батареях. Коли їси крейду. Коли впевнений, що сусід знизу читає твої думки через Wi-Fi. Це гідне анонімної лінії, співчуття та чужого часу. А от коли тобі тридцять із чимось і ти дзвониш через явище, яке не можеш вбудувати в нормальну розмову, це звучить не дивно, а жалюгідно.

На лінії мовчали правильно: не квапили, не підбадьорювали, не дихали в слухавку надто помітно.

— Ви можете розповісти без термінології, простими словами, — нарешті запропонували йому.

Він підвівся зі стільця й підійшов до вікна. У вікні був двір. Машини стояли тісно. На дитячому майданчику ворушилася гойдалка без дитини. Хтось курив на балконі у висотці навпроти, людину було видно до пояса. Найчесніша міра людської присутності в місті — до пояса і з сигаретою.

Він сказав:

— Коли я дивлюся вгору, я бачу не те, що там є.

Пауза. Потім тихе клацання клавіатури: там записували його скаргу. Йому це навіть сподобалося. «Скарга». Наче він не розповзається по швах, а оформлює претензію.

— Як я можу до вас звертатися?

Звісно! Хай якою анонімною була лінія, а для оформлення претензії потрібен хоч якийсь ідентифікатор. Він давно вирішив, що на це запитання відповість як є. Якщо система фіксувала номер, з якого він дзвонить, то зміна імені не мала сенсу. А оскільки дзвонив він — і це було для нього цілком природно й безальтернативно — зі спеціально купленої сімки, то безглуздим було взагалі будь-яке зайве інтелектуальне зусилля. Він відповів буденним голосом майже без затримки:

— Марк.

— Що саме ви бачите, Марку? — свого імені голос не назвав, ніби найввічливішим способом підтвердив: анонімність тут не обіцяють, а практикують.

Він відвів погляд від вікна й подивився на стелю.

— Зоряне небо.