Пролог

Частина ДРУГА з циклу "Дозволь мені..."

***

«Ти рятуєш кожного, але хто врятує тебе?»
 

... У мене поплив світ перед очима.

- Тобто? Ви що, знущаєтесь із мене? – прошепотіла я й повільно скотилася на холодну мармурову плитку.

Райлі, який стояв неподалік, швидко підійшов до мене та владно підняв моє підборіддя так, щоб я глянула на нього. Помітивши мої сльози й обличчя, яке стало кольору крейди, він вихопив мій телефон із рук і промовив:

- Доброго Вам вечора. Тепер повільно повторіть мені те саме, що розповіли тільки що моїй подрузі.

Тон хлопця залишався холодним, а обличчя спокійним. Проте, пройшло трохи часу і його голос затремтів, коли він дослухав детектива.

- Ви впевнені?

Райлі з жахом подивився на мене, а я лише повільно махала головою, заперечуючи всі раніше почуті слова.

- Я зрозумів Вас, дякую. Ми скоро приїдемо.

Поставивши мій телефон на місце, хлопець сів навпроти мене і взяв мене за руки, вдивляючись у моє обличчя. Боже, клянусь, що я вперше побачила такого засмученого Райлі!

- Куди ми приїдемо? – прошепотіла я і глянула на нього. — Я не буду нікуди їхати. Це неправда!

- Мегс…

- Ні, Райлі! Дженні жива, вона не…

- Меган! - хлопець підвищив на мене голос, щоб я вислухала його. — Візьми себе в руки. Нам треба їхати.

Я застогнала ще більше, коли мені знову причулися слова «ваша сестра загинула». Згорбилася від болю та ледь не впала на Райлі. Добре, що він встиг мене вчасно схопити.

- Меган?

- Дженніфер!!! – закричала я йому в плече на весь голос…

***

- Дженніфер!!! – закричала я, різко підірвавшись з ліжка.

Я озирнулася навкруги й зрозуміла, що це був усього лиш сон. Ковтнула ком, який заважав дихати, і відчула, як сильно болить горло. Голосно крикнула. Сподіваюся, що батьки все-таки не почули.

Навіть сни нагадують мені про той страшний день…

Тремтячими руками витерла лоб від холодного поту. Захотілося вдихнути на повні груди, але було до біса боляче, тому я почала задихатися. Склалося враження, що зараз помру. Зробила спробу піднятися з ліжка, та, як тільки встала на ноги, вони одразу ж підкосилися, і я впала на підлогу, вдарившись головою.

Це було першим сигналом… До мене знову повернулися панічні атаки.

Усвідомивши це, я заплакала від безвихідності та страху, притискаючись до холодної підлоги. 

Лиш би дочекатися ранку…