Пролог

Bci авторські права захищені! Жодну з частин цісі книги не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу автора. Велике прохання до читачів, якщо ви побачили текст цього твору на будь-яких сторонніх ресурсах, повідомити про це автору. Порушники понесуть відповідальність згідно чинного законодавства!

Yasmik Kaydar

"Дозволь мені кохати тебе" 

Пролог

Ільченко Юлія

Йшов двадцять восьмий день... Вже 28 днів підряд я зустрічала світанок біля вікна у своїй жебрацькій однокімнатній квартирці. Я не пам'ятаю коли останній раз ходила в душ, виходила на вулицю чи навіть їла. Моя душа померла рівно 28 днів тому, лише тіло існує у цьому бридкому світі.

Все почалось одного вечора. Я поверталася з роботи. Повернувши в свою вулицю, де рідко проходять люди навіть вдень я помітила, як хтось крокує за мною. Пришвидшила рух. Марно. Мене притиснули до стіни, закривши рукою рот. Через ліхтарі, які пропускали своє світло я ледь розгледіла лице цього чоловіка. Чоловік ссягав на років так сорока. Він був не дуже високим, може, на пів голови вищий за мене. Очі були наповнені злістю та ненавистю, наче я йому щось зробила. Я старалась вирватись, але він виявився сильнішим за мене. Чоловік приклавши ніж мені до горла почав розривати на мені одяг, наче божевільний. Я старалась вирватись, кликати на допомогу, та марно. Все марно! Вкусила його за руку - получила добрячого ляпаса по лиці. Я ніколи і нікому нічого поганого не робила. За що мені це все? Цей чоловік згвалтував мене, побив, як дворнягу і просто залишив мене посеред вулиці з порваним одягом.

Після цього я не хотіла жити. Замкнулась в квартирі, хотіла померти від голоду чи від алкоголю. Телефон вимкнула, ніхто не помішає спокійно померти. Байдуже на роботу, на хазяйку квартири, перед якою я в боргу.

Мої думки перервав дзвінок у двері. Не хотіла відкривати. Лежала на ліжку, навіть не ворохнувшись. Почула як відкрились двері. Це хазяйка, у неї є запасні ключі.

-Що це в дітька таке?-вона почала кричати на безлад у всій кімнаті.-Що ти собі позволяєш? Я до тебе цілий тиждень дзвоню!

-Телефон загубився.-відповіла я, навіть не глянувши на неї.

-Ти знову не платитемеш за місяць?-чорт, зовсім забула про це.-Скільки я буду чекати?

-Не знаю.-сухо відповідаю, чим викликаю в неї ще більшу злість.

-Негайно забирай речі і вали звідси! Я більше цього не терпітиму!

-Що?-це мене повернуло до тями.

-Ти тут не будеш жити! Завтра ж виїжджай з цьої квартири і не забудь заплатити за останні 2 місяці.

-Але..

-Ніяких "але"!-перебила мене хазяйка.-Я все сказала!

Вона швидко вийшла і гримнула дверима. На моїх очах відразу появились сльози. Я не можу так жити. Моє життя помалу йде прямісінько в пекло! Роботи у мене немає, житла тепер також. А що я зможу зробити з спогадами про ту жахливу ніч від якої ще досі сходять синці!? Залишається лише померти і залишити цей світ раз і назавжди. Швидко вділа стару куртку і пішла на автобусну зупинку. Хотілось поїхали до моста.

Я сиділа на зупинці вже декілька годин так точно. Люди проходили скрізь і дивно дивилась на мене. Знаю, вигляд зараз у мене, як в бомжа. На вулиці вже сутиніє. Сонце ховається, а ліхтарі освітлюють дорогу і тротуари. Машини так і їздять. Якась їде швидше, інша помаліше. Встаю з лавки і підходжу до початку дороги. Роблю крок, другий, третій. Повертаю голову в право і вже бачу фари машин, які наближаються до мене. Гучний сигнал і звук гальмів. Невже це все? Закриваю очі в очікуванні смерті, але не відчуваю болі. Дивно.

-Ти що робиш? Померти хочеш?-чую грубий чоловічий голос.

Чому я все ще не померла? Хіба я так багато хочу?

-Ти чуєш мене?-хтось почав трясти мене за плечі.-Ти що ненормальна на дорогу виходити?-я відкрила очі і побачила перед собою перепудженого чоловіка. Він вчіпився в мої плечі і старався привести до тями, хоча я твердо стояла на ногах.-Відповідай!

Я відступила крок назад, тоді ще один. Повернулась і хотіла йти.

-Стій! Ти думаєш зможеш так просто піти? А якби я тебе збив? Якби ти померла?

-Тоді я б була самою щасливою людиною на світі.-спокійно відповідаю.

-Ти з глузду з'їхала? Так, я дзвоню в поліцію.

-Не треба в поцілію, я піду.

-Куди ти підеш? Хіба через якісь проблеми варто робити самогубство?-я глянула в очі цьому чоловіку.

-Ти хоч знаєш що таке проблеми?-почала кричати я, а з очей текли гарячі сльози.-Краще ти мене б збив! Я ніколи не зможу жити нормально!-я присіла і почала гірко плакати.

Як же мені набридло це все.

-Вставай. Поїхали.-вже спокійніше сказав чоловік і легко підніс мене. Допоміг сісти в машину.

В цей момент я вже нічого не міркувала. Я просто заходилася плачем. Хто цей чоловік і чого він від мене хоче? Це мені зараз було не важливо. У мене боліла душа від того, що один випадок змусив мене піти на таке. Змусив хотіти смерті... Але як по іншому? Що мені залишається робити з такою раною на серці?