Глава 7

Опинившись в будинку, я дозволяю собі притулитися до вхідних дверей і зробити кілька глибоких вдихів. З жахом усвідомлюю, що нюх не відновився. Я не відчуваю колишніх запахів. Навіть бенгальськими вогнями не пахне, але коли я виходила, щоб подивитись на салюти, тут пахло ними, а ще мандаринами, сосною, цукерками й навіть олів’є.

З глибини будинку чути музику, розмови та сміх. Стас із Настею зібрали в себе всіх: Лєру з Богданом, батьків Насті та навіть її колишнього з дружиною. У них якісь особливі стосунки, гадки не маю, як брат на це погодився, але він непогано ладнає з Максом, а Настя з теплом ставиться до Ірини. У гості був запрошеним ще й Герман, але він бути присутнім не зміг, адже святкував зі своїми родичами.

Я встигаю зняти куртку та чоботи, коли мене лякає Настя:

— Олю? — вона дивиться на мене збентежено. — Ти як тут опинилася? Стас тобі дзвонив, та ти не відповідала. Ми вирішили, що тебе залишили в лікарні, та й Герман сказав, що…

— Все гаразд, — заспокоюю Настю. — Мене підвезли. Всі ще тут?

— Ірка з Максом уже збираються, тому що Давид вередує.

Я з розумінням киваю. Це зараз Тимофій зовсім не завдає мені клопоту, але так було не завжди. Я пам’ятаю й безсонні ночі, й істерики, і кольки в животі, і навіть температуру, що ні з того ні з сього піднімалася.

— Ходімо швидше, нам незабаром стане нудно. Лєра з Богданом теж думають вже їхати. Ти мусиш їх умовити.

— О так, вони мені винні, — киваю. — Герману зателефонували… нехай тепер сидять, мучаться.

— Як взагалі минуло все? Макар приїжджав?

— Зашив ось.

— Класно все зробив?

— Звідки ж я знаю, вони пластирі наліпили. Як я взагалі зараз виглядаю?

— Не дуже, — не приховує Настя. — Ти що, у дзеркало не дивилася?

Вона тягне мене до дзеркала біля протилежної стіни й повертає до нього обличчям. Я миттю хочу заплющити очі, шкода, що мій образ уже закарбувався в пам’яті. Темні синці під очима, розпухлий ніс, який, втім, приховує білий пластир. На чолі такий самий.

Макар у такому вигляді збирався вести мене до ресторану? Чи забув, як я виглядаю? А може, запропонував навмисне, знаючи, що я відмовлюся? Господи, та я про зовнішність тоді навіть і не подумала! А дарма… виглядаю жахливо.

До гостей йти різко перехотілося. Навіть в очах потемніло. Тимофій побачить, злякається. А мені ж ось такою гарною бути щонайменше два тижні. А знаючи, як швидко на мені гояться синці, то весь місяць.

— Йдемо? — запитує Настя, торкаючись мого плеча.

— Ну ні, я піду до себе. Не хочу псувати всім свято.

— Облиш, — відмахується вона. — Тебе всі бачили відразу після того, як це сталося. Там усі хвилюються й нікого ти не злякаєш.

— Дітей злякаю.

— Вони сплять давно, — відрізає вона й тягне мене до вітальні, де стоїть сосна й накритий святковий стіл. — Ходімо-ходімо.

Я швидко крокую слідом. Дорогою думаю, що ідея все ж таки жахлива. З Ірою й Максимом ми взагалі познайомилися сьогодні, та й із батьками Насті бачимося вдруге. Куди мені в такому вигляді?

Загальмувати я не встигаю, тому що Стася відчиняє двері й урочисто штовхає мене вперед. Розмова за столом відразу стихає. Я відчуваю на собі погляди всіх присутніх, але довго вони не тривають. Першими оживають Стас і Лєра. Вони мчать до мене зі співчуттями, обіймають.

Брат крадькома дістає телефон і тицяє камерою мені прямо в обличчя.

— Що ти робиш, Стасику? — обурюється Настина мама.

— Наступного разу, коли сестра вирішить зайнятися самодіяльністю — обов’язково подивлюся на це фото і відмовлю їй.

Я закочую очі, присутні сміються. Ніхто не дивиться на мене з огидою, а ось співчуття в поглядах бачу багато. Це трохи розслабляє. Я розумію, що дарма хвилювалася, й сідаю за стіл. Їсти не хочеться, пити я не наважуюсь. Про антибіотики мені Макар нічого не сказав, але ж це не означає, що вони не знадобляться. Мені завтра йти до іншого лікаря, він призначить інше лікування.

Максим з Ірою їдуть дуже швидко, та й батьки Насті йдуть на другий поверх, щоб лягти спати. Тимофія Настя уклала незадовго до того, як я прийшла. Вмовила його лягти з Данею і сказала, що мама в безпеці й залишиться під наглядом лікарів. Я неймовірно їй вдячна, сподіваюся, що до ранку виглядатиму не так жахливо й син мене не злякається.

— Може, у нас залишитеся? — пропонує Настя Лєрі. — Ромка ваш однаково з пацанами спить, а ви з малям в спальні ляжете сусідній.

— Так, можна, — киває Лєра. — Я тоді вже піду. Втомилася.

— І я піду, — встаю разом із нею. — Їсти не хочеться й голова болить.

Стас викликається провести мене, але я відмовляюся. Не хочу ні про що говорити, а підозрюю, що доведеться. На другому поверсі ми з Лєрою розходимося по різних спальнях. У своїй я відразу ж лягаю на ліжко й дивлюся в стелю. Прокручую в голові сьогоднішній день і тру рукою трохи вище сонячного сплетіння. Усе ще болить. За столом притупилося, а зараз ниє з новою силою.

Обіцяю собі забути. Нам немає про що розмовляти. І зустрічатися теж не варто. Якщо він дізнається про Тимофія… я ніколи не поїду назад, а повернутися сюди, де все нагадує про нього, я не зможу. І мирно співіснувати, разом виховувати сина нам також не вдасться. Мені — так точно.