Розділ 1 — І кожен фініш — це, по суті, старт

Орест повільно відкрив очі, відчуваючи тупий біль у грудях. Стеля над ним була білою і холодною, освітлена різким світлом лікарняних ламп. Звук медичних приладів, що видавали монотонне пищання навіював йому дивне відчуття нереальності того, що сталося. Він спробував піднятися, але різкий біль прошив його тіло, змусивши хлопця відразу ж опуститися назад.

У двері зайшла медсестра. Вона швидко оглянула його, відмічаючи щось на приладах.

— Вітаю, Оресте, — сказала вона, піднявши очі на нього. — Як ти себе почуваєш?

— Боляче, — прохрипів він, — що зі мною?

— У тебе зламане ребро, — відповіла медсестра, підходячи ближче і поправляючи йому подушку. — Ми зробили все можливе, щоб зменшити біль, але тобі потрібно бути обережним. Лікар скоро підійде і пояснить детальніше.

Орест лише кивнув, намагаючись осмислити її слова. Спогади про те, як він розбив мотоцикла, повернулися до нього яскравими, болісними образами. Він пам'ятав, як направив байк на бетон, як він встиг зіскочити з мотоцикла, як його тіло злетіло в повітря і з грюкотом впало на асфальт. Але він не розраховував, що й сам покалічиться. 

Минули кілька хвилин, і в кімнату зайшов лікар, високий чоловік з втомленими очима.

— Доброго дня, Оресте, — промовив він, сідаючи на стілець біля ліжка. — Мене звати  Андрій Степанович. Ти потрапив в  серйозну аварію, але, на щастя, ми змогли стабілізувати твій стан. Зламане ребро — це неприємно, але ти одужаєш.

— Скільки часу мені потрібно на відновлення? — Запитав Орест, намагаючись знайти сили у своєму голосі.

— Від кількох тижнів до місяця, залежно від того, як твоє тіло буде реагувати на лікування, — відповів лікар. —  Найголовніше зараз — дотримуватися наших рекомендацій і уникати фізичних навантажень.

Орест зітхнув,  думка про те, що йому доведеться сидіти без діла, здавалась йому нестерпною.

Раптом в палаті зʼявився він — Алекс Левицький. Позаду нього трималася дружина. Лікар відразу підійшов до них, запевняючи, що все добре й саме страшне позаду. Далі повідомив Оресту, що йому потрібен відпочинок і що він згодом ще зайде. Після цього док направився до іншої палати, залишаючи батьків з сином наодинці.

— Синку, ми так хвилювалися, — першою підбігла мама, схиляючи голову над Орестом. 

— Я живий, мам, чому хвилюватися? 

Батько мовчав, лише його крижаний погляд був невблаганним. Він свердлив сина з ніг до голови, поки врешті не зупинився на його блідому обличчі. Їхні погляди зійшлись, наче в поєдинку.

— Що мовчиш? Я готовий, — врешті першим сказав Орест, він навіть підвівся на ліжку, що коштувало йому великих зусиль.

— До чого готовий? — Зиркнув батько. 

— До всього. 

Раптом Левицький розсміявся, але його погляд так і залишився холодним. 

— До всього? Чи ти думаєш, що я тиран якийсь і своєму єдиному сину заподію зле? —  Він двинув стілець ближче до ліжка, присів. 

— Ти нагадуєш мене, я теж був таким гарячим, —  від однієї думки, що він такий самий як батько, хлопця нудило.

— Але… що ж я тобі такого заподіяв, що ти так зі мною? Розбив мій байк, сам ледве не розбився.

Він склав руки на груди та закинув ногу на ногу.

— Алексе, не зараз, Оресту потрібен відпочинок, — втрутилася мама. 

— В тебе хтось питав? — Байдужим голосом відповів. 

— Не говори з нею так! — Хрипів Орест, — вона терпить всі твої походеньки, твоє хамське відношення, але ти й мізинця її не вартий!! 

— Синку! — Мама намагалася його заспокоїти, щоб він не бовкнув чогось зайвого. Та було вже запізно. 

Левицький піднявся зі стільця, заплескав в долоні. 

— Чудова промова! Я вражений! А тепер слухай сюди, — процідив, — усе, що у вас є, це моя заслуга. Тому стули пельку і роби що тобі кажуть. Твої вибрики мені вже ой як набридли! Якби не твоє зламане ребро, то я б тобі його сам зламав.

Орест намагався підвестися на ноги, але різкий біль в грудях не дав йому цього зробити. 

— Вийди звідси! —  Промовила зблідла мати. Левицький явно не очікував такого від дружини. На мить він навіть замовк, кидаючи на Риту здивований погляд. Потім все ж додав: 

— Я піду, але ця розмова незавершена, —  зле скалився, —  і ще одне. Це стосується тебе, — він вказав на Ореста  пальцем, — завтра ти летиш в Німеччину на реабілітацію. Я про все домовився, тебе вже чекають лікарі в чудовому реабілітаційному центрі. 

— Вирішив спекатися мене?

— Навпаки, допомогти. Підлікуєшся, приведеш мізки до ладу,  викинеш з голови ту дівку, —  батько навмисне слідкував за реакцією сина, хоча Орест і намагався не реагувати, але нестерпний вогонь в його очах говорив сам за себе. — З її появою все пішло шкереберть. Але даю тобі останній шанс, кинь ці дитячі забавки та думай нарешті про майбутнє! І про свій борг перед родиною.

— Я не поїду, — коротко сказав Орест.

— Куди ти дінешся? — Зле всміхнувся та вийшов з палати, залишаючи за собою шлейф стійкого нав'язливого парфуму.

Мама сіла на ліжко поряд з Орестом, погладила його волосся, сумно посміхнулася.

— Не треба, — хитнув головою Орест, мама прибрала руки, глянула уважно в очі. 

— Я хвилююся за тебе, Оресте. Ти міг померти.

— Це не входило в мої плани.

— Синку, не зважай на батька, ти повинен бути сильним і розумним, якщо хочеш йому протистояти. Ідея з Німеччиною гарна, побудете на відстані один від одного, все прийде до норми, повір. 

Орест хотів заперечити, але мама ніжно доторкнулася пальцями до його губ. 

— А тепер відпочинь, тобі потрібно набратися сил. Я пізніше зайду, —  вона поцілувала його в чоло та зникла за дверима.

Він закрив очі, дозволяючи собі трохи відпочити. Біль поступово відступав, залишаючи лише легке поколювання в грудях. 

Він не знав, але саме зараз лікарняними коридорами блукала Соля. Від Тіма вона дізналася що сталося з  Орестом і відразу кинулася до лікарні. Серце скажено калатало, вона заглядала до кожної палати, поки не наткнулась на медсестру. Та нарешті сказала, де його шукати.