2 глава

Спочатку Юля була збентежена поведінкою незнайомця, навіть обурилася. А потім, ніби незграбна черепашка, поповзала вгору по мокрій траві, ще більше показуючи свій спротив. Найменше їй хотілося виглядати зараз перед кимось смішним, бо сміятися зовсім не хотілося. А фінішем взагалі стало те, що чоловік схопив її, наче мішок з картоплею, і кинув на плече. Дівчині навіть подих перехопило, коли зрозуміла, що саме з нею зробив незнайомець. Невже цими хащами блукає якийсь навіжений? Круто! Просто супер. І саме їй «пощастило» зіткнутися з цим велетнем.

Чоловік повільно йшов некрутим пагорбом до дороги,  не реагуючи на спротив, який намагалася чинити Юля.

- Я прекрасно вмію ходити, відпусти мене! Та що ти за людина? – стукала широку спину незнайомця кулачками.

- У тебе проблема з вухами, чи з розумовими здібностями, навіжена? Замовчи, бо, клянуся, миттєво полетиш в ті хащі. Все зрозуміла?

    Вона розуміла, що не варто випробовувати долю. Та чомусь саме в цей момент їй було просто байдуже. Здавалося, що життя втратило сенс, коли прочитала коротке сповіщення від коханого. Всередині все горіло, від образи, від того, що так ницо, лише двома реченнями, Андрій перекреслив стільки років спільного життя.  Мовляв, не чекай, покохав іншу. Вибач, але так вийшло.

Не приїхав. Чому саме? Такі думки розривали мозок, коли вийшла з двору в бік лісу. Їй варто якомога довше подихати свіжим повітрям. Не хотілося повертатися у величезний будинок і бачити на столі свіжі пиріжки та інші смаколики, які так полюбляв коханий.

Дівчина навіть не одразу зрозуміла, що ноги жили власним життям. Вони самовільно вели її до річки. На підсвідомості йшла туди, щоб заспокоїтись, не переживати за милого. І ось на півдорозі, не тільки грім серед ясного неба у прямому розумінні, а й у переносному. У нього інша жінка, а її, Юлю, він покинув.

Немов серце видерли з грудей, так защеміло ліворуч. Прикро, дуже боляче і страшно. Дівчина повільно рухалась вперед і не помічала перші краплі дощу. Не помічала, як небо затягло хмарами, а через якихось десять хвилин зійшла холодна злива. Юля навіть не здогадалася одразу повернутися додому. Вона просто побігла до великого дерева, щоб сховатись від потоку води. Навіть не згадала про те, що за такої негоди небезпечно для життя перебувати не тільки біля води, а й під величезними деревами.

Чоловічі руки доволі сильно тримали її тіло. Велетень, який своїми розмірами просто вражав.

- Якого біса! Ви хто?! - Юля спробувала стукнути незнайомця по спині ще раз, коли той боляче стиснув ногу, мабуть ненавмисно, але цей рух знову активував дівчину.

- Маніяк, і йду тебе вбивати, - зареготав чоловік і відчув, як цього разу дівчина сіпнулася сильніше.

- Відпустіть мене!

Дівчина почала стукати долоньками по спині, та так, що Микиті довелося ледь не скинути свою вередливу ношу на дорогу, як тільки ступив у її межі. Але чомусь він не міг назвати дорогою цю суцільну багнюку.

- Що кричиш, як потерпіла, жити набридло?! - Чоловік огризнувся і широкою долонею змахнув з обличчя краплі дощу.

Дівчина ледь діставала йому до підборіддя, а зовнішність у ці хвилини було непросто розгледіти. І не головним це було зараз, адже Гранін розумів лише одне: вона точно збирається тікати.

- Я не просила допомоги у вас! - вперто пролунало у відповідь.

Микита уважно поглянув на незнайомку, яка обхопила руками плечі. Змерзла. Ледь тримається, але сили на суперечку у цієї навіженої вистачає.

Несподівано так сильно заблищало і грюкнуло в небі, що від страху незнайомка заверещала і присіла, прикривши голову руками.

Микита і сам зіщулився: страшнувато стояти серед чистого поля і вишукувати на п'яту точку неприємності. Єдиним виходом зараз бачив - пересидіти в салоні авто, та простить його Степан за зіпсовані сидіння.

- Швидко! Рухайся! Тут небезпечно!

 Не церемонячись, Гранін схопив дівчину за руку, смикнув на себе і потяг до автомобіля. Без сентиментів запхав дівчину в салон. Сам швидко оббіг машину спереду і теж застрибнув на крісло водія. Рюкзак полетів на заднє сидіння.

Микита ввімкнув тьмяне освітлення в салоні і схилився до бардачка, сподіваючись знайти там суху ганчірку. Його  рухи були впевненими та різкими. Чоловік не одразу зрозумів, що занадто тихо поруч. Прислухався. Дихає. Уже плюс. Іронічно посміхнувся, шукаючи щось схоже на серветки.

А ось Юля перебувала в якомусь напівнепритомному стані, зуби від холоду цокотіли так сильно, що вгамувати себе сил не вистачало. Всередині змішались негарні емоції і загрожували вирватися назовні повноцінною істерикою. Оце так кінець дня! Оце так новини, оце так пригоди! Та на додачу ще якийсь недоумкуватий мужик тягає її, наче ляльку.

Дівчина смикнулася, варто було чоловікові схилитися в її бік. Що він собі надумав? Недостатньо він її своїми руками мацав? Ледь стрималася, щоб не вистрибнути якщо не в двері, то хоча б у вікно від страху.

Микита, зосередивши свою увагу на нетрях бардачка, за дівчиною не спостерігав. Та чудово вухами почув  щось схоже на протяжне пищання. Чергова іронічна гримаса завмерла на його обличчі. За маніяка його ще точно жодного разу в житті не призначали. Враження, що допомагати іншим – це не його покликання. На мить уявив Степана. Його веселий сміх. Товариш вже давно гиготів би на весь двір, дізнавшись про пригоди друга.

- Пізно, - видав тільки одне слово, яке зовсім нічого розумного не прояснило.

- Мені треба додому, - Юлька розліпила рота і сіпнулася до ручки, - у мене коти!

До чого ця інформація незнайомцю? Юля просто не розуміла.

 Микита ж розчаровано відкинувся на спинку крісла, не знайшовши нічого корисного з ганчір'я в полі зору, і засопів, вкотре провівши долонею по обличчю.

- Я піду.
 - Сиди, - ледве стримався, щоб не гаркнути на дівчину, яка поривалася вийти з автомобіля і скрутити собі голову.
 - Але...
Гранін обернувся, важка рука лягла на плече незнайомки, голос був нервовим і жорстким.
 - Твоїй дівочій честі нічого не загрожує. Якщо ти тільки про це дбаєш. А от життю - так ... - коротка пауза знову змусила дівчину напружитися, він відчував її тремтіння, - роззуй очі і подивися навколо! Чи ти головою приклалася об деревце і мізки останні розгубила?! Вб'є грозою!