9. Корвус

Коли Лоран нарешті пішов,  Корвус ще довго стояв біля вікна.
Він уважно спостерігав як перед цим Лоран кілька разів діставав і ховав назад у кишеню список покупок.  А потім  впевнено  виїхав поза межі  дому, на своєму графітовому вольво.

Корвус навіть з посмішкою помахав йому рукою, коли той дав сигнал з машини. Він одразу  згадав як Лоран кілька разів  перепитував чи точно  не потрібно чогось привезти саме те, що любить  Корвус. Він посміхаючись  запевнив, що ні, але тепер  коли Лоран зник, за поворотом дороги,  подумав, що можливо, варто було попросити його купити трохи терпіння.

Але терпіння йому ніколи не бракувало. Принаймні не тоді, коли справа стосувалася чужих таємниць, сім'ї чи покладених на нього справ. Він спокійно відійшов від вікна.У будинку було тихо. Надто тихо після  їх ранкового сніданку. Вперше він залишився тут один, знаючи, що Лоран повернеться не скоро. Це як і радувало так і неочікувано змушувало відчувати легкий неспокій. Бо ніхто не заважав думати. Ні на кого було звернути свою увагу, щоб уникнути думок в голові.

Корвус озирнувся. Кухня сяяла чистотою. Чашки  були поставлені на звичне місце, тарілки одна на одну, рушник рівно повішений біля раковини. Він постарався прибрати так, щоб все лежало як звик Лоран.
Не зрозуміло, навіщо він так ускладнював.Але йому подобалася думка, що Лоран помітить.

—Нарешті,– пробурмотів він, та не поспішаючи налив собі води. Кілька секунд просто слухав тишу. Будинок Лорана завжди здавався йому надто спокійним. Ніби тут нічого не могло трапитися. Час тут йшов ніби в своєму ритмі. Сам Лоран відчувався невід'ємною частиною цього спокою.
Корвус повільно провів пальцями по краю столу. В його очах з'явилась рішучість.
— Подивимося, що ти від мене ховаєш,–тихо промовив він рушаючи сходами наверх.

Піднімаючись нагору Корвус пробував вирішити складну задачу в голові. З якої ж кімнати почати. Зі спальні Лорана чи його кабінету.

Перший варінт здавався чимось надто особистим. Недоторканним. А від того туди тягнуло сильніше. Він зусиллям волі одразу відкинув цю думку. Кабінет був набагато логічнішим місцем для пошуку відповідей. Він сам бачив краєм ока, скільки там всього було зібрато. Було б шкода витратити жарма час на порпання в білизні Лорана.

Але ноги чомусь самі зупинилися біля дверей тої самої спальні. Він легенько пройшовся кінчиками пальців по ручці дверей. Не наважуючись відкрити. Хоча він знав, що та не замкнена. Лоран не замикав дверей в цьому домі, не мав прихованих камер. Це вже Корвус встиг перевірити. І це дратувало. Дратувала його наївність та доброта.  Невже Лоран не мав би бути обачнішим з ним? Невже настільки довіряв незнайомцю. Чи був впевнений в тому, що він достатньо порядний, що не буде нишпорити домом?

Корвус тихо фиркнув й  відступив. Попрямував впевнено до дверей кабінету. Порушити особистий простір Лорана він пообіцяв собі потім.

Він уже бував в кабінеті.Неодноразово.
Але раніше йому доводилося вдавати, що його цікавлять лише книги, старі інструменти та дивні рослини, які Лоран вирощував у горщиках майже по всіх кімнатах. Окрім тої де спав сам Корвус. Він здається  навіть встиг пожалітись про це Лорану. На, що той сказав вибрати ту  рослину котра  йому подобається. Корвус все ще цього не зробив.

Він відчинив верхню шухляду.Старі записи про рослини, кілька зошитів із малюнками, пожовклі аркуші з нотатками. Корвус перегортав їх уважно, але без особливого інтересу. В глибині шухляди лежали ніж,  ручка якого була явно з кістки. Мотузки. Та чисті листки. Нічого, що б могло здатись цікавим йому.

Корвус перебрав папери, один за одним повертаючи їх на місце.
Його цікавила не сама родина Лорана.
Його цікавило те, що могло бути зв'язано з його власною родиною. Або щось, що за словами батька, могло б стати доказом того, що Сент-Обіни привласнили те, що їм не належало.

Він роздратовано зачинив шухляду. Потім відкрив наступну.Там лежали листи.Старі, перев'язані ниткою, з нерозбірливими підписами.
Корвус завмер коли на  одному із них  побачив знайому печатку.
Він обережно підняв його.
На воску виднівся герб, який Корвус знав краще за власне відображення.
Його родовий знак. Срібний перевернутий рогами донизу напівмісяць, посередині якого сяяла палаюча восьмипроменева зірка.

Корвус повільно перевернув непрочитаний лист.
На звороті аккуратно було виведено схожим на чоловічий подчерк:
«Віддати лише їй». Корвус не знав, кому саме. Але знав, що цей лист не мав опинитися тут. А ще, адресат його ймовірно не отримала, або ж не прочитала. Від цікавості, йому здалось, що в голові аж почало паморочиться. Нарешті, щось цікаве.

Корвус не терпляче  розірвав печатку, з жадністю вдивляючись в літери. "Я ні про, що не жалкую. Місяць сьогодні прекрасний"

— І це все?– сам до себе промовив він, оглядаючи листа. Нічого не було зрозуміло. Ніякої інформації чи пояснень. Корвус  відчув розчарування, а слідом за ним прийшло усвідомлення. Він зараз відкрив чужого листа, адресованого комусь з сімейства Сент-Обін. Гірше тільки те, що ніхто з них його навіть з цікавості не відкрив. Невже так цінують приватність? Тоді вони дійсно святі навідміну від нього.

Відмахнувшись від мук совісті він уже збирався закрити шухляду, коли помітив тонку подряпину на її внутрішній стінці.Корвус нахилився й
провів нігтем по дереву. Фальшиве дно?

—Невже удача? — Корвус задоволено посміхнувся й підчепив край лезом ножа, а потім обережно підняв дерев'яну планку. Під нею лежав маленький, потемнілий від часу ключик з довгим ланцюжком. Так ніби його хтось завжди носив при собі.  А ще стояла невелика, зроблена з темного дерева шкатулка. На кришці якої виднівся ледь помітний стертий часом візерунок двух вовків під повним місяцем. Ключ підійшов. Ніби тільки й чекав того щоб відкрити чужі таємниці.

Корвус затримав подих і відкрив її.
Всередині лежала тканина в яку  було щось акуратно  загорнуте, сплетені між собою пасма волосся,  суха гілочка лаванди й загорнутий у льон предмет.
Він швидко  розгорнув тканину й занімів дивлячись на скарб в своїх руках.