Глава 29

Дана поволі підійшла до Яна. Він підвівся з лавки їй назустріч. Дощ перестав для них існувати. Тепер вони знову були цілим світом одне для одного. 

Дівчина зупинилася перед хлопцем, в якого була до нестями закохана, і подивилася в наймиліші у світі очі.

– Що ти тут робиш? – запитала, зминаючи в долоні ручку від сумки на плечі.

– Приїхав до тебе, – м'яко посміхнувся у відповідь.

– Чому? Я не розумію, – продовжувала недовірливо дивитися на нього, ігноруючи безперервні потоки води, що стікали тілом.

Ян знову лагідно всміхнувся:

– Ти знаєш.

– Але ж ти казав, що...

Дана не договорила, бо Ян наблизився та несподівано міцно обійняв її. Говорити не хотілося. В його затишних обіймах зникали всі бажання, крім як залишитися в них навічно.

– Я знаю тільки, що хочу бути з тобою. Більше я нічого не розумію, – приречено чи то скептично хмикнув він. – Ти ще не передумала щодо нас?

Передумала? Він серйозно? Смішно навіть стало. Вона підняла на нього усміхнені очі, а потім мовчки піднялась навшпиньки й для певності, в доказ своїх почуттів, торкнулась його губ невагомим поцілунком. Ян в ту ж мить згріб її в оберемок обіймів, забираючи поцілунок та відчайдушно вертаючи ласку. Тут і зараз він зрозумів, що робить правильний вибір.

– Ходімо всередину, – нехотя відірвалася від коханого Дана, – так і застудитись можна.

– В гуртожиток? Мене, можливо, й не впустять, – знизав плечима хлопець.

– Пустять, чого ж ні, – посміхнулася дівчина, дивлячись на нього блаженним поглядом.

Ян на хвильку задумався і спробував обережно запропонувати Дані кращий варіант:

– Не подумай нічого такого, – кумедно скривив брови, – але мені зараз хочеться зняти з себе мокрий одяг і залізти в теплий душ, а в тебе, підозрюю, я так зробити не зможу.

– Тоді що ти пропонуєш?

– Піти в готель.

– Ти отак зразу і підеш? Ти ж тільки приїхав. Я щось придумаю, – заметушилась дівчина.

– Ти не зрозуміла, – м'яко посміхнувся хлопець на так мило схвильоване личко коханої. – Я хочу, щоб ти пішла зі мною.

Дана збентежено потупила погляд, не знаючи, що сказати йому на цю пропозицію. Вона – пропозиція – її лякала. Залишитися з ним на самоті на всю ніч... Дана боялася. Ян розумів її сумніви й поспішив заспокоїти:

– Ти ж знаєш, що тобі нема чого боятися. Ти віриш мені? – він стис пальцями тремтливе підборіддя і змусив подивитися собі в очі – туди, де пломеніла тиха рішучість: вона вірила йому. Вона не особливо поки що довіряла собі. – Я буду чемним хлопчиком. Обіцяю, – знову його непохитна, обнадійлива впевненість, яка безапеляційно підкоряла.

– Гаразд, – обережно кивнула Дана, – але мені однаково потрібно забігти до себе і взяти сухі речі. Ходімо, почекаєш мене в коридорі.

Ян уже ступив крок за Даною, але раптом дещо згадав та попросив її зупинитись. Вона повернула за ним погляд і в наступну хвилину в неї в руках опинився великий і пузатий пакет.

– Що це? – шоковано округлила очі, дивлячись на "вантаж" у своїх руках.

– Якщо пам'ять мені не зраджує, ти полюбляєш солодке, – стенув плечима хлопець.

– І ти вирішив магазин пограбувати?! – вигукнула дівчина, тримаючи в руках пакет, що вже починав тягнути руки донизу.

– Якої хорошої ти про мене думки, – захитав головою Ян, сміючись, і забрав з її рук ношу, щоб допомогти донести хоча б до прохідної.

– Та я це все і за рік не подужаю з'їсти, – засміялась, наздоганяючи його після секундного ступору.

– Це вже не мої проблеми, – повернув до неї обличчя в профіль, але кроку не збавляв. – Я як міг рятував твої цукерки від дощу, але, можливо, вони там промокли. Перевіриш.

Молоді люди зайшли всередину просторого холу.

– Ти чудо якесь, – Дана ніжно посміхнулась Янові в обличчя, наздогнавши в коридорі біля прохідної. Забрала в нього пакет, щоб далі уже йти самій.

Хлопець чмокнув її в губи й розвернув у сторону ліфта:

– Ти вся мокра. Біжи швидше переодягатися.

Дана хутко зайшла до кімнати й зняла неприємний на дотик одяг – тобто все, що було на ній. Вона мерщій нап'яла на себе перше, що під руку потрапило. Потім вхопила той товстий пакет, розв'язала та висипала вміст на ліжко. Вона знову зітхнула – Ян просто ненормальний. Вона обов'язково попросить більше не витрачати на неї стільки грошей. Складалось враження, що він зайшов у крамницю і поличку з солодощами просто згріб в пакет.

До кімнати зайшла Зоряна, очевидно, з кухні, бо Дана раніше помітила її верхній одяг і знала, що сусідка вже прийшла з пар.

– Ого! Де це ти стільки наколядувала? – не змогла стримати захопленого погляду подруга.

– Подарували, – відповіла Дана, перебираючи батончики та перевіряючи чи не мокрі.

– Хто це тобі робить такі подарунки? В тебе ж нема хлопця. Чи я чогось не знаю? – Зоряна сіла на своє ліжко.