Глава 27

Наступного дня Дана з усією сім'єю рано-вранці виїхала до Львова. В молодшої сестри сьогодні теж перший дзвінок у школі, але вона наполегливо просилася поїхати з рідними. Зрештою Уля не у випускному класі й все на шкільних святах уже бачила, а нічого нового не передбачалося. День знань в універі це вже щось і, можливо, їй там так сподобається, що через два роки й собі туди подасться. 

Батьки спочатку несхвально поставились до перспективи, що донька пропустить власні урочистості, але потім погодилися, що в чомусь таки її правда, та взяли з собою. Вони сім'я і це дуже навіть зворушливо – проводжати разом старшу дитину в доросле життя.

Дана ж на свій від'їзд реагувала віднедавна без особливого хвилювання й ентузіазму. Мама помітила, що донька уже кілька днів незвично смутна. Вона старалася поводитися як звичайно, навіть сміялася, але згаслий погляд не прослизнув повз материну увагу. 

Жінка пробувала розпитати Богданку про її переживання, але завжди отримувала одну і ту ж відповідь: хвилювання перед переїздом і навчанням. Життя змінюється і дуже лячно, мовляв. Це, звісно, може й так, але від цього життєвий вогник в очах не зникає, якщо не сказати, що навпаки. Мама не знала, як достукатись до доньки, тому вирішила просто дати їй час і, можливо, наступного разу, коли та приїде додому, все розповість, або нові знайомства та друзі допоможуть відволіктись.

У Львові вони одразу поїхали на урочистості, а їх, до слова, заплановано немало. В гуртожиток однаково доведеться навідатись пізніше, щоб відвезти Дану, тоді й речі завезуть. Найперше потрібно поспішити в церкву на богослуження, з якого розпочнеться святкування, а проїхатися центром міста в такий... та будь-який час, той ще квест.

Далі всі студенти та їх рідні зібралися на площі перед пам'ятником І.Франкові де студенти-першокурсники складали урочисту присягу. Далі занудні зустрічі з керівництвом факультетів та коледжів універу, від яких Дана в пів вуха почула про сам заклад, про принципи навчання і його роботи. Трохи історії, трохи порад, трохи мотивації, трохи привітань в їхньому дружньому колективі й побажань вдалого навчання, яке не забариться при сумлінному ставленні та старанності.

Потім всі порозходились по аудиторіях для ближчого ознайомлення з групою та своїм куратором. Дана поки що не спішила заводити знайомства, а просто слухала що і як надалі буде відбуватися. Група здебільшого складалася з дівчат, але й хлопців шестеро назбиралось з двадцяти осіб. Обговорили розклад на завтра, обрали старосту (одна з дівчат зголосилася і Дана щиро здивувалася, що таке в принципі когось цікавить) і кураторка відпустила всіх.

Батьки з Уляною чекали на дівчину в автомобілі – там де припаркувалися по приїзді. 

В гуртожитку було незвично гамірно і людно, але в кімнаті виявилося, що сусідка ще не об'явилася. Мама взялася завішувати вкорочені штори й тюль, а Дана спакувала їжу в холодильник. Рідні трошки посиділи з донькою і зазбиралися додому – пора, ще ж надумали до тітки на кілька хвилин заїхати.

Дана страшенно не хотіла прощатися з батьками, бо після того, як за ними зачиняться двері, вона вперше в житті залишиться справді сама й доведеться самостійно приймати важливі рішення. Це трохи лякало, але інакше й бути не могло.

Батьки з Улею поїхали. В кімнаті гнітюче спорожніло, від чого робилось якось некомфортно. Дана вирішила, що варто б дочекатися сусідки, щоб не було так пусто. 

Вона лягла на ліжко, бо насичений день таки дав про себе знати, й просто витріщилася в білу стелю. Сьогоднішні події дуже допомогли відволіктись від важких думок і огидного болю, але зараз тимчасово заховане почуття знову вирішило нагадати про себе: "Я є. Я нікуди не дівалося. Відтепер я частина тебе. Змирись". 

І як би Дана не намагалася намалювати уявою на білому полотні стелі силует милого кошеняти, але всі потуги закінчувалися видінням закарбованих в пам'яті красивих очей з лагідною посмішкою, яку вона бачила тільки в їх погляді, зверненому до неї. Дана вимучено заплющила очі й вкотре за пару останніх днів відчула як скронями скотились гарячі краплі.

Раптом у коридорі почувся шум і чиїсь голоси. Дана поспішно підвелася і мерщій витерла очі. Мабуть, це якраз її сусідка, хоча можуть бути й дівчата з другої кімнати блоку. Та, на щастя, двері відчинилися і до середини почали заходити знайомі вже люди: жінка років сорока, молодий чоловік, мабуть, не старший двадцяти п'яти років, і дівчина – її ровесниця – очевидно, тепер ще й сусідка.

Дана поки сиділа мовчки, але коли її помітили, то одразу кинулись вітатися і докладно розпитувати як їй свято, настрій і т.д. В кімнаті зчинився справжній гамір, такий, як був з її сім'єю трохи раніше. Дана наразі встигла обмінятися зі своєю сусідкою тільки іменами, але в них ще буде час все надолужити. Коли всі, врешті, порозходились, Зоряна (а так звали дівчину) після побажання рідним щасливої дороги, підійшла до свого ліжка і важко плюхнулась на нього.

– Як же я замахалася, – зітхнула, притулившись спиною до стіни. – Мої рідні виснажують і це ще сестри не було, але тут одна мама чого варта.

– Класна вона в тебе, – посміхнулася Дана. – Молода, красива й активна, а от брат спокійний.

Зоряна видала нерозбірливий звук, схожий на пирхання.

– Це не мій брат. Це мій вітчим.

– Оу, – зніяковіла Дана. – Не подумала.

– Нічого, – махнула рукою сусідка, – все нормально. Я вже звикла.