Глава 21

Дана відштовхнула від себе Яна і кинулася до шокованої подруги.

– Кать, я все тобі поясню, – з благанням в голосі звернулась до неї.

Але дівчина нічого не хотіла чути. Вона просто розвернулася та широким кроком пустилась до дороги.

– Кать, прошу тебе, зажди, – Дана пробувала достукатись до подруги, яка швидко, майже бігом прямувала дорогою, тікаючи від неї. – Вислухай мене.

Дану охопили відчай і шалений сором. Через свою нестриманість вона втрачає подругу і людську гідність. Пристрасть до Яна засліпила, заполонила, забрала здатність тверезо мислити та відповідати за свої вчинки чи керувати ними. Дана наздогнала Катю й вхопила ту за руку.

– Дозволь все пояснити, прошу тебе, – знову відчайдушно і благально протараторила, не покидаючи спроб виправити помилку.

Катя різко спинилася і повернула до Дани сповнений образи й болю погляд.

– Як ти могла так зі мною вчинити? Спочатку Андрій, тепер Ян. Ти ж знаєш, що він мені подобається. Чи в тебе такий спосіб самоствердження? Змагаючись зі мною? Так? – з болем в голосі виплюнула вона.

Дана застогнала від такої кількості несправедливих слів, які, на перший погляд, видавалися цілком логічними.

– Ні, все зовсім не так, повір, – пробувала заперечити й достукатись до подруги.

– А як?! – вигукнула Катя. – Я й подумати не могла, що дружу з такою підступною і заздрісною особою. Ти мало того, що мене зрадила, так ще й Андрієві роги наставляєш.

– Ми розійшлись з ним.

Катя, здається, здивувалася, але швидко знайшлася з відповіддю:

– Ну, звісно! Для чого тобі вільний хлопець, якщо можна переманити іншого, що подобається Каті.

Дана почула останню фразу і несвідомо зреагувала на неї.

– Він тобі просто подобається, а я…, – дівчина затнулась і усвідомила, що мало не бовкнула зайвого.

– Що ти? – Катя подивилася в болісно скривлене обличчя подруги, чекаючи відповіді, але Дана не могла себе пересилити та договорити.

Катя помітила, як подруга в момент заховала і потупила погляд. Дівчина не знала, що думати. Зрада пекла вогнем. Від кого-кого, а від Дани підлості не очікувала. Хай вона й не зустрічається з Яном, але ж подруги знали про її переживання і якщо він Дані теж подобається, то можна про це просто сказати. Для чого весь цей цирк? Для чого приховувати свої почуття? Відповідь напрошувалася сама: щоб підступно, в нерівному бою, обійти її – Катю.

– Обіцяю тобі, що такого більше не повториться, – тихо мовила Дана. – Я припустилась помилки й щиро шкодую про це. Я більше і близько його не підпущу до себе. Знаю, що ти, скоріш за все, не повіриш мені, але це так.

Дана замовкла, тамуючи болісне стискання серця, і після важкого зітхання продовжила:

– Ми сьогодні говорили про це. Пригадуєш? У тебе з ним можливе майбутнє. У мене з ним – ніяк. Тож прошу тебе вибач мені цю помилку. Я нізащо не хочу втрачати найближчу подругу через прохідного хлопця.

Дана несміливо глипнула на подругу, шукаючи в її постаті ознак прощення. Катя довго, мовчки дивилася на неї, роздумуючи над почутими словами. Вона дійшла висновку, що або подруга дуже хороша акторка, або говорить правду. Щось схоже на жалість заворушилось в душі.

– Давно це між вами? – скептично хмикнула Катя, складаючи руки на грудях.

Дана здивовано задивилась на подругу, не зовсім розуміючи питання, та чому вона взагалі таке запитує. Зрештою, просто знизала плечима і ствердно кивнула.

– Скажи мені правду, – відчеканила неголосно Катя, яка так досі й не могла збагнути поведінку подруги. – Чому ти це зробила? Чому нічого не розповідала? Я дуже хочу тобі вірити, але подивись на всю цю ситуацію з мого боку. Дивна вона на вигляд.

– Кать, це неважливо, – заметушилася Дана, відчуваючи, як сльози відчаю підступають до очей. – Ти маєш зрозуміти, що я не мала абсолютно ніяких корисливих цілей чи, як ти висловилася, самоствердитись твоїм коштом. Так вже сталось і я хочу про це забути, бо інакше не може бути.

– Ні, Дан, скажи мені правду. Гадаю, я маю право її знати, – тихо, але твердо стояла на своєму Катя. – Чому?

Дана затулила долонею рот, стримуючи схвильоване тремтіння. Лавина емоцій уже не давалася під контроль. Щоками скотилися неслухняні сльози.

– Кать, – невпевнено, зриваючись почала дівчина, – не знаю, але… здається... здається, я серйозно влипла.

Подруга з хвилину дивилась на неї мовчки, потім відступила на крок, збираючись розвернутись та піти геть.

– Що ж, – сказала наостанок, – зрозуміло. Піду вже, мабуть, додому.

Дана кинулася до неї та знову схопила за руку.

– Ти простила мене? – дивилась з мольбою в очах на скамянілу постать подруги. – Скажи, що так. Мені тільки це важливо.

– Не знаю, Дан. Мені треба подумати. Занадто багато на один вечір інформації й негативних емоцій.

Катя вирвала руку з Даниного захвату і, важко похиливши голову, бігом поспішила додому. Дана дивилася подрузі вслід, відчуваючи, як знову щоками покотились сльози відчаю, сорому, розчарування і безпорадності. Безпорадності перед почуттям, існування якого вона вперше признала.