Глава 16

 Вони пройшли ще, мабуть, хвилин з десять, як Дана різко зупинилася і з проказливим видом заговорила, повернувши до Яна обличчя.

 - Знаєш що? Не знаєш, а тут, - вона вказала рукою в правий бік від себе, - ростуть дуже смачні груші. Вони десь в такий час достигають. Ми в дитинстві часто лазили їх красти.

 Дана майже фізично відчувала максимальний рівень його замішання.

 - Чи правильно я тебе зрозумів? - він обережно перепитав. - Ти просто розповідаєш чергову кумедну історію з дитинства чи це такий тонкий натяк, що хочеш повторити той подвиг?

 Дана знову проказливо посміхнулася і закусила білими зубками нижню губу.

 - А сам як думаєш?

 Вона швидко відвернулась і впевнено попрямувала до місця в паркані, де був невеликий отвір, крізь який можна пролізти. Подолавши з півдороги до омріяної груші між деревами саду, її наздогнав Ян.

 - Ти ненормальна! - не міг стримати сміху хлопець. - Подумати не міг, що ти злодійка. Чому просто не прийти і не попросити в господарів?

 - Бо мій спосіб цікавіший, - знизала плечима Дана. - І потім, якщо мені ніхто нічого не дасть? Ти, до речі, говори тихіше. Тут злий собака. Можливо прив'язаний.

 Яна душив істеричний сміх.

 - Собака?! Можливо прив'язаний?! - застогнав він. - З ким я зв'язався? Я вже бачу ці заголовки: "Студент архітектурного спійманий на крадіжці груш".

 Дана і собі не стрималась і тихо розсміялася, уявляючи таку ситуацію.

 - На першу сторінку "The New York Times" так і проситься ця новина, - піддразнила його. - Давай не розчаровувати любителів сенсаційних новин - тряси оце дерево.

 Дана вказала йому, яке саме має на увазі. Він застогнав і підняв голову, з мольбою дивлячись в зоряне небо. Потім рушив до потрібного дерева і порівнявшись з дівчиною, нахилився до неї:

 - Ти ненормальна, я вже говорив це? - посміхнувся в її збуджено-проказливе обличчя.

 - Ми гаємо час, - нетерпляче відповіла йому.

 Ян підійшов до груші і кілька разів сильно струснув її. Почулися глухі удари стиглих плодів об землю. Дана швидко кинулася піднімати фрукти, орієнтуючись по звуку. Ян і собі кілька підняв, які впали йому прямо до ніг. Несподівано почувся гавкіт собаки і майже одразу в господарському будинку неподалік ввімкнулось світло.

 - Тікаймо! - вигукнула дівчина і, нестримно сміючись, побігла до виходу.

 Коли вона опинилася вже на безпечній відстані, вирішила нарешті зупинитися, щоб віддихатися. Біля неї одразу ж зупинився Ян. Він зігнувся і сперся обома руками трохи вище колін. Хлопець теж важко дихав, але Дана зрозуміла, що так само як і вона від дикого, нестримного сміху.

 - Я ще ніколи так не реготав. Ну справді, аж бігти не міг, - пробував заспокоїтись хлопець. - Хай-но тільки ці кляті груші не виправдають моїх сподівань.

 - Ходімо. Дорогою спробуєш, - кивнула йому Дана і неспішно пішла стежкою вгору.

  Плоди, як і говорила дівчина, виявилися на диво смачними: соковиті, ароматні, солодкі. До самого дому Дани кожен встиг з'їсти по дві штучки. Більше і не мали - розгубили, поки втікали від злого собаки.

 На горизонті починало сіріти. Десь голосно закукурікав півень. Дана повернулася до Яна і знала, що пора прощатися, але ніяк не могла витиснути з себе потрібних слів. Він, очевидно, не спішив полегшувати їй задачу. Дівчина зябко потерла плечі.

 - Я ж казав, щоб ти брала з собою плед, - лагідно посміхнувся їй.

 - Однаково вже потрібно іти додому, - вернула йому усмішку, яка чомусь несла в собі відбиток печалі.

 Дана ступила крок назад і якраз хотіла розвернутися до брами, але Ян схопив її долоню. Він зробив крок і опинився перед нею. Дівчина загіпнотизовано дивилася на його дії. Сил пручатися не залишалося - вони катастрофічно танули. Він взяв її лице в свої теплі долоні і притулився чолом до її чола. Він важко дихав. Вона важко дихала. Дана несвідомо схопилася пальцями за футболку на його грудях, біля яких недавно так затишно спалося. Вона відчула його солодке дихання в себе на обличчі.

 - Ти пахнеш грушами, - мляво проговорила вона.

 - Ти теж, - важко посміхнувся він.

 - Не роби цього, - витиснула з себе тихе, слабке прохання.

 - Я не можу, Оленятко, - приречено видихнув і торкнувся її губ своїми.

 В одну мить перестали існувати звуки, перестали існувати запахи. Не було більше місяця і зірок. Зупинилася Земля і зупинився час. Залишилось тільки відчуття його губ на її. Вона перестала відчувати своє тіло, безпорадно хапаючись за нього, щоб не впасти на зімлілих ногах. Ян відчув тремтіння тендітного тіла і поклав руки на її талію та притис до себе сильніше. Він цілував її знову і знову легкими, невагомими, до болю ніжними дотиками своїх губ. Дана не могла вирватися з в'язкого, паралізуючого ефекту його поцілунків. Вона падала в бездонну прірву і не могла спинитися.

 - Поцілуй мене, - прошепотів їй в губи, злегка відсторонившись.

 - Я...не...вмію, - зніяковіло, зриваючись відповіла.

 Хлопець на мить застиг, а потім тихо сказав:

 - Ти...Звідки ти?...

 Дана відчула його лагідну усмішку. Вона не могла розплющити очі чи не хотіла. Вона мовчала.

 - Просто роби як я чи як відчуваєш, - ніжно, але впевнено заговорив він.

 Дівчина покірно кивнула. Тепер він керував нею. Ян знову поцілував її. Дана відповіла - несміливо і обережно. Хлопець неймовірними зусиллями стримував себе, щоб грубо не увірватися в її солодкий ротик. Рухи Дани ставали сміливішими. Вона тулилася до нього, наче від цього залежало її життя. Янові туманилося і темніло в голові. Його поцілунок ставав все нестримнішим і агресивнішим. Дана не відсторонилася - вона відповідала так само гарячково. Залишилось одне бажання - розчинитися одне в одному.

 Раптом в очі вдарило яскраве світло. Дана різко відірвалася від хлопця і заховала обличчя в нього на грудях. Поряд проїхало авто. Вона відчула як сильно калатає його серце - синхронно з її. Вони стояли, намагаючись вернутися на землю та вернути собі реальність. Коли удари під її долонями уповільнились, Дана вирішила, що далі тягнути не можна - потрібно відірватися від цього комфортного і до болю затишного місця - його обіймів та іти додому. Вона обережно відсторонилася і відступила на кілька кроків. Його руки легко розімкнулися, випускаючи її зі свого кола.