Глава 16

Молоді люди пройшли ще, мабуть, хвилин з десять, аж тут Дана різко зупинилася і, розвернувшись до Яна, тоном голосу бувалого бешкетника мовила:

– Знаєш що? Не знаєш, а тут, – вказала рукою праворуч від себе, – ростуть дуже смачні груші. Вони десь в такий час достигають. Ми в дитинстві часто лазили їх красти.

Дівчина майже фізично відчувала максимальний рівень його замішання.

– Чи правильно я тебе зрозумів? – Ян обережно перепитав. – Ти просто розповідаєш чергову кумедну історію з дитинства чи це такий тонкий натяк, що хочеш повторити той “подвиг”?

Дана знову капосно посміхнулася і закусила білими зубками нижню губу:

– А сам як думаєш?

Вона бігом відвернулась і впевнено попрямувала до місця в паркані, де був невеликий отвір, крізь який можна пролізти. Подолавши між деревами саду з півдороги до омріяної груші, її наздогнав Ян.

– Ти ненормальна! – не міг стримати сміху хлопець. – Подумати не міг, що ти злодійка. Чому просто не прийти й не попросити в господарів?

– Бо мій спосіб цікавіший, – весело відмахнулась Дана. – І потім, якщо мені ніхто нічого не дасть? Ти, до речі, говори тихіше. Тут злий собака. Можливо, прив'язаний.

Яна душив істеричний сміх.

– Собака?! Можливо, прив'язаний?! – застогнав він, відкидаючи голову. – З ким я зв'язався? Вже бачу ці заголовки: "Студент архітектурного спійманий на крадіжці груш".

Дана тихо, але нестримно розсміялася, уявляючи таку ситуацію.

– На першу сторінку "The New York Times" так і проситься ця новина, – дражнилась і собі. – Не розчаровуймо любителів сенсаційних новин – тряси оце дерево, – вказала йому, яке саме має на увазі. 

Він вчергове застогнав, з мольбою дивлячись на зоряне небо. Потім рушив до потрібного дерева, а порівнявшись з дівчиною, нахилився до неї зовсім близько:

– Ти ненормальна, я вже говорив це? – посміхнувся в її збуджено-бешкетне обличчя.

– Ми гаємо час, – нетерпляче підігнала його.

Ян підійшов до груші й кілька разів сильно струснув її. Почулися глухі удари стиглих плодів об землю. Дана мерщій кинулася піднімати фрукти, орієнтуючись по звуку. Хлопець і собі кілька підняв – ті, які впали йому прямо до ніг. Несподівано почувся гавкіт собаки та майже одразу в господарському будинку неподалік увімкнулось світло.

– Тікаймо! – вигукнула дівчина і, нестримно сміючись, побігла до виходу.

Коли вона опинилася на безпечній відстані, вирішила, що можна вже й зупинитися, щоб віддихатися. Біля неї одразу ж виник Ян. Він зігнувся і сперся обома руками трохи вище колін. Хлопець теж важко дихав, але Дана зрозуміла, що так само як і вона – від дикого нестримного сміху.

– Я ще ніколи так не реготав. Ну справді, аж бігти не міг, – намагався заспокоїтись хлопець. – Хай-но тільки ці кляті груші не виправдають моїх сподівань.

– А ще йти не хотів, – резонно підмітила Дана, втихомирившись та випроставшись у повний зріст. – Ходімо. Дорогою спробуєш, – кивнула йому і неспішно пішла вгору стежкою.

Плоди, як і заявляла дівчина, виявилися напрочуд смачними: соковиті, ароматні, солодкі. До самого дому Дани кожен встиг з'їсти по дві штучки. Більше й не мали – розгубили, поки втікали від злого собаки.

На горизонті починало сіріти. Десь голосно закукурікав півень. Дівчина повернулася до Яна і знала, що пора прощатися, але ніяк не могла витиснути з себе потрібних слів. Він, очевидно, не спішив полегшувати їй задачу. Вона зябко потерла плечі.

– Я ж казав, щоб ти брала з собою плед, – лагідно посміхнувся.

– Однаково вже потрібно йти додому, – вернула йому усмішку, яка чомусь несла в собі відбиток печалі.

Дана ступила крок назад і тільки збиралась розвернутися до брами, як Ян схопив її долоню. Він зробив крок і опинився напроти – майже впритул. Дівчина загіпнотизовано дивилася на його дії. Сил пручатися не залишалося – вони катастрофічно танули. Ян взяв її лице у свої теплі долоні й притулився чолом до її чола. Він важко дихав. Вона важко дихала. Дана несвідомо схопилася пальцями за футболку в нього на грудях, біля яких недавно так затишно спалося. Вона відчула його солодке дихання в себе на обличчі.

– Ти пахнеш грушами, – мляво промовила вона.

– Ти теж, – важко посміхнувся він.

– Не роби цього, – витиснула з себе тихе, слабке прохання.

– Я не можу, Оленятко, – приречено видихнув і торкнувся її губ своїми.

В одну мить перестали існувати звуки, перестали існувати запахи. Не було більше місяця і зірок. Зупинилася Земля і зупинився час. Залишилось тільки відчуття його губ на її вустах. Вона перестала відчувати своє тіло, безпорадно хапаючись за Яна, аби не впасти на зімлілих ногах. 

Хлопець відчув тремтіння тендітного тіла і поклав руки на тонку талію, притискаючи її сильніше до себе. Він цілував її знову і знову легкими, невагомими, до болю ніжними дотиками своїх губ. Дана не могла вирватися з в'язкого, паралізуючого ефекту його поцілунків. Вона падала в бездонну прірву і не могла спинитися.

– Поцілуй мене, – прошепотів їй в губи, злегка відсторонившись.